Пошук по сайту


Формування місцевих бюджетів України

Формування місцевих бюджетів України

Сторінка1/3
  1   2   3
Формування місцевих бюджетів України
Після набуття Україною суверенітету розпочався про­цес становлення національної фінансової системи. Важ­ливою складовою цього процесу є відродження місцевих фінансів як об'єктивної економічної реальності, властивої фінансовим системам усіх сучасних цивілізованих дер­жав, що пов'язано з радикальною зміною концепції державної влади.

Прийняття в 1996 році Конституції України, закріп­лення в ній інституту місцевого самоврядування та його матеріальної і фінансової основи обумовило необхідність невідкладного практичного розв'язання проблем станов­лення місцевих фінансів, організації фінансової системи держави на принципово нових засадах, що слід підкресли­ти особливо.

Основні положення формування місцевих бюджетів і їхніх взаємовідносин із державним бюджетом містяться в статтях 61-70 закону України «Про місцеве са­моврядування». Крім того, загальні положення цього закону відображають такі важливі для бюджетного процесу поняття, як «бюджет місцевого самовря­дування», «мінімальний рівень соціальних потреб» та інше. Водночас, можна стверджувати, що на сьогодні в Україні не існує механізму, який би забезпечував розробку бюджетів усіх рівнів, а та­кож регулював би відношення між ними.

До найбільш гострих проблем у сфері форму­вання місцевих бюджетів, а також їхніх відно­шень із держбюджетом України, у першу чергу, варто віднести використання вільних бюджетних коштів, нестабільність доходної бази, неефек­тивну систему вилучення надлишків загально­державних податків, недостатнє фінансування з держбюджету.

Так, відповідно до ст. 65 закону України «Про місцеве самоврядування», прибутки, отримані додатково в ході виконання місцевих бюджетів, а також суми перевищення прибутків над витра­тами, що утворилися в результаті збільшення над­ходжень у бюджет або економії витрат, вилучен­ню не підлягають, крім випадків, передбачених законодавством. Рішення про використання цих коштів приймається відповідною радою. Метою прийняття цієї статті було забезпечення зацікав­леності регіонів у збільшенні доходної частини місцевих бюджетів. Проте, в зв'язку із відсутні­стю прозорої системи норм вилучення надлишків бюджетних надходжень з місцевих бюджетів у дер­жавний і чіткого механізму їхнього перерозподілу стаття практично не виконується. При цьому є неузгодженими надходження місцевих бюджетів та суми, що відраховуються ними до державного бюджету. Це позбавляє органи місцевого само­врядування стимулів для збору державних податків.

Ще один аспект цієї проблеми — нестабільність нормативів у системі відрахувань загальнодержавних податків із місцевих бюджетів у державний. Відповідно з чинним законодавством, нормативи відрахувань від загальнодержавних податків щорічно визначає вищий орган місцевого самоврядування. При цьо­му щорічно змінюються види податків, які нале­жать зарахуванню в місцеві бюджети, що пору­шує стабільність доходної бази останніх.

Ситуація ускладнюється надмірною централі­зацією коштів на державному рівні, що ставить можливості реалізації місцевими органами влади покаладених на них функцій у повну залежність від Державного бюджету. Позиція Міністерства фінансів у цьому питанні обумовлена адміністра­тивно-теріторіальним режимом України як унітар­ної, а не федеральної держави, а також недостатнім кваліфікаційним рівнем місцевих органів влади для фінансування бюджетних програм.

Разом з цим, як відомо, Франція, яка має ана­логічний адміністративно-територіальний устрій, фінансує з держбюджету близько 40% витрат консолідова­ного бюджету.

При цьому необхідно відзначити існуючий су­б'єктивізм у розподілі бюджетних ресурсів, коли, по-перше, тому або іншому регіону віддається перевага у виділенні коштів, а по-друге — бюд­жетні кошти виділяються непропорційно і нерівно­мірно.

Ще однією проблемою є невідповідність повно­важень, покладених на місцеві органи влади, і виді­лених коштів на ці цілі. Ситуацію ускладнює центральна влада, яка при складанні бюджету і визначенні розмірів трансфертів "забуває" забезпечити фінансуванням усі передані на місця повноваження. Крім того, регіони України дуже різняться за рівнем життя, промислового виробництва, розвитку підприємництва. А наша бюджетна система передбачає "подушне" вирівнювання бюджетних витрат. Саме тому, здорові пропозиції регіонів по поліпшенню бюджетного забезпечення навряд чи здійсненні. У чому суть цих пропозицій? Залишилась ностальгія по тим блаженним часам, коли на місцях залишалася частина податку з прибутку підприємств чи навіть ПДВ, багато керівників масштабу району і вище почали обережно лобіювати повернення до золотого століття. Їхні пропозиції прості: залишати у розпорядженні громади відсоток від усіх платежів, що збираються на її території. Думка цілком здорова: таке положення речей буде стимулювати місцеву владу до розвитку промисловості, підприємництва, торгівлі.

Крім того, в Україні вистачає районів, на території яких знаходиться лише одне-два великих підприємства. При системі "потроху звідусіль" районні бюджети менше б залежали від коливань виробництва на цих підприємствах (насамперед, від виплати зарплат на них). Нарешті, останній аргумент — податки, у яких зацікавлені місцеві влади, звичайно збираються набагато ефективніше, ніж "держбюджетні", а адміністрування по них набагато людяніше. Грубо говорячи, директору легше домовитися з міським головою, чим з начальником податкової адміністрації.

Але введення подібної системи малоймовірно в силу вищезгаданого урівнювання бюджетних нормативів. Зрозуміло, що в Донецькій області сукупний податковий відсоток буде істотно вищий, ніж у Закарпатської, отже, порушиться принцип рівномірного бюджетного забезпечення. А відновлювати справедливість за допомогою трансфертів занадто клопітно і технічно складно. Так що, найближчим часом місцевим начальникам прийдеться миритися з тим, що вони мають.

Вони і миряться, демонструючи центру, наскільки хитрі на вигадки. Ті ж позабюджетні фонди — по суті, місцеві системи оподатковування, формують другий бюджет, часом порівнянний з основним. Скільки не намагалися бороти з цим явищем у Києві і на місцях, позабюджетні фонди (чи благодійні) були, є і будуть. Тому що іншого виходу немає.

У різних регіонах фонди бувають різні: будівельні, медичні, правоохоронні, культурні. Подекуди лукаво не мудрують і називають свої фонди просто благодійними. Так навіть зручніше — ніхто не обвинуватить керівника в створенні позабюджетного фонду, якщо усе робиться під соусом добродійності. Та й перед місцевими радами про діяльність благодійного фонду можна не звітувати. На відміну від фонду позабюджетного.Механізми ж залучення засобів в усі фонди однакові:"пропозиції, від яких не можна відмовитися".Створення позабюджетних фондів стимулюється ще і внутрішньо суперечливим пристроєм регіональної влади. З одного боку, вона виборна (ради, мери). З іншого боку — призначається з Києва (губернатори, глави адміністрацій). Задачі цих влад не завжди збігаються, і кожна прагне до контролю над фінансовими ресурсами. Отут вже однієї годівниці мало. Тому позабюджетні фонди і фондики множаться в межах одного регіону: фонд мера, губернатора, фондики голів райадміністрацій. Причому не можна сказати, що всі ці гроші безбожно розкрадаються. Більшість дійсно направляється по призначенню — на ремонт, закупівлю, підтримку... У деяких регіонах керівництво, щоб підвести під існування фондів законну базу, проводить опитування населення. І населення, як правило, двома руками голосує "за". Тому що не платить. А підприємців, котрі реально наповняють фонди, ніхто і ніколи не запитував. Навіщо, адже є ідеальний механізм примуса: хочеш тут працювати — плати.

Отже, зазначені підходи — це лише окремі шляхи стабілізації та зміцнення місцевих фінансів. Для успішного вирішення даної проблеми необхідні масштабні теоретичні дослідження.

Сьогодні в Україні майже немає серйозних комп­лексних досліджень з проблематики місцевих фінансів. Зазначеними проблемами займається дуже обмежене коло фахівців.

Формування місцевих фінансів, як і всієї фінансової системи України, відбувається в жорстих умовах. Це гальмує процес становлення основ фінан­сової автономії місцевих органів влади.

В даний час регіональні фінанси знаходяться в стані, близькому до розрухи. Комплекс проблем можна умовно поділити на дві частини: проблеми, які неможливо розв'язати при чинному законодавстві і проблеми, які можна розв'язати, але у віддаленій перспективі.

Насамперед, зовсім нереально угамувати фінансовий голод регіонів на тій кормовій базі, що вони мають. Прибуткового податку і плати за землю явно недостатньо навіть для підтримки комунального господарства на більш-менш пристойному рівні, не говорячи вже про його розвиток. Різноманітні збори з дрібних підприємців настільки незначні і нерегулярні, що в багатьох фінансових управліннях майже не беруться до уваги.

Фінансові проблеми місцевої влади набули великої гостроти. Хронічна нестача грошей, фінансових ресурсів у органів місцевого самоврядування та нестабільність їхніх доходних джерел стали проблемою справді загальнодер­жавної ваги. Як наслідок, на місцях не вирішуються най­болючіші життєві проблеми людей, занепадають міське господарство, соціально-культурна сфера, освіта, охорона здо-ров'я, погіршується стан доріг та інших засобів комуні­кації. До цього додається ще й надзвичайно неефективна, збанкрутіла система менеджменту як у центрі, так і на місцях, що базується на старих управлінських традиціях, коли все намагалися вирішувати з єдиного центру.

За цих умов саме процес прискореного формування місцевих фінансів має стати серйозним фактором стабі­лізації ситуації в країні. Він дозволить залучити активність та енергію багатьох тисяч територіальних громад, які з прохачів грошей перетворяться на суб'єкти, що заробля­ють ці гроші.

Функціонування органів місцевої влади в рамках характерного для ринкової економіки жор­сткого бюджетного обмеження змушує їх зверта­тися до ринкових механізмів залучення додатко­вих коштів для розвитку територіальних громад. У світовій практиці однією із форм залучення інвес­тицій є випуск і розміщення так званих «муніци­пальних (місцевих)» позик. У світі застосовуються різні підходи до проведення подібних акцій, став­ляться неоднакові цілі, пропонуються відмінні умо­ви для інвесторів.

Оскільки в розвинутих країнах ринок муніци­пальних цінних паперів виступає одним із дина­мічних, високотехнологічних і значних за обся­гом сегментів національного фондового ринку, то його виникнення та розвиток підпорядковуються закономірностям функціонування останнього та повністю залежить від ступеня його розвинутості.

Акумуляція коштів через випуск облігацій місце­вих позик — явище нове для розвитку вітчизняної економіки У ринкових умовах обмеженість коштів дер­жавного бюджету створює до життя різноманітні способи поповнення місцевих бюджетів, у тому числі й такий інструмент, як місцеві цінні папери. Останній за своїм економічним змістом вигідно вирізняється з інших способів поповнення місце­вих фінансів, наприклад, «добровільної» або «спон­сорської» допомоги суб'єктів господарювання, яка залучається на примусовій основі, нерідко під тиском органів, що перевіряють, і витрачається в довільному порядку, а не на основі чітко визна­чених законодавчих норм. Саме по собі спонсор­ство чи меценатство — явище безумовно іманент­не ринковому середовищу, однак його правова неврегульованість в Україні, практична відсутність будь-яких пільг для спонсора перетворює цю ніби­то благородну акцію у звичайне вилучення коштів з обігу по колу капіталу економічного суб'єкта, що суперечить його економічним інтересам — як інтересам отримання прибутку, так і зацікавленісті бізнесмена у мінімізації податкових сум.

У цілому можна констатувати, що застосу­вання муніципальних позик є, безумовно, рин­ковим інструментом залучення коштів, дозволяє вирішити низку проблем соціального характеру, абсолютно не суперечить засадам промислової пол­ітики та її інвестиційного забезпечення. Однак на сьогодні в Україні подібні дії міських органів вла­ди не набули систематичного характеру, цей інстру­мент застосовувався епізодично, а після подій 1998 року практично припинилося його використання. Така ситуація логічно пояснюється рядом об'єктив­них і суб'єктивних факторів.

Так, об'єктивні обмеження обумовлює сам пе­рехідний характер економіки: не варто очікувати широкого розповсюдження такого інструменту, як місцеві позики, коли фондовий ринок перебуває у стадії становлення. Крім того, недосконалість нор­мативно-правової бази, відсутність відповідної інфраструктури ринку цінних паперів, у тому числі і механізмів реєстрації, дефіцитний характер бюд­жетів усіх рівней, вкрай обмежені фінансові мож­ливості потенційних інвесторів, відсутність досві­ду та практики подібної діяльності аж ніяк не сприяють поширенню місцевих позик.

Серед суб'єктивних факторів спостерігається в цілому негативне ставлення потенційних інвесторів (фізичних і юридичних осіб) до будь-яких позик, цінних паперів, облігацій тощо, недовіра до органів влади різного рівня, слабка інформованість та еко­номічна пропаганда. Крім цього, муніципальні облігації, процес їх емісії, як можливо жоден інший сегмент фондового ринку, опиняється в епіцентрі боротьби не лише економічних, а й політичних інтересів різного рівня, що зазвичай не сприяє розвиткові економічного явища.

Таким чином, розвиток ринку муніципаль­них цінних паперів потребує якнайшвидшого роз­витку, оскільки саме кошти, зібрані під відпові­дальність місцевої влади, в першу чергу, можуть бути спрямовані на збереження і розвиток ви­робничого потенціалу регіону, що відповідає інте­ресам не тільки влади, а і населення певної те­риторії. Конкретна робота має проводитися за двома напрямами: по-перше, розвиток інфра­структури фондового ринку взагалі та відповід­ного сектора зокрема, з одночасним зміцненням кадрового, матеріально-технічного, законодавчого потенціалу, по-друге — підвищення надійності муніципальних цінних паперів, привабливості для інвесторів, ліквідності. Виконання цих умов вкупі із забезпеченням цільового використання зібра­них коштів здатне посилити інвестиційний по­тенціал регіонів.

Не секрет, що саме територіальні громади в розвинутих країнах, спираючись на власні фінанси, є вмон­тованим стабілізатором соціально-політичного ладу та фінансово-економічної ситуації в державі. Проблема фінансового забезпечення розвитку територій властива фактично всім країнам. Її суть у тому, що адміністративно-територіальні утворен­ня, на які поділена кожна держава, мають різну податкову базу та фінансовий потенціал, що є наслідком нерівномірності територіального розмі­щення природно-ресурсного потенціалу та про­дуктивних сил.

В економічно розвинених країнах фінансові про­блеми регіонів розв'язуються через надання місце­вим органам влади стабільно закріплених доходних джерел, розширення сфери місцевого оподатку­вання та реформування всієї системи міжбюджетних взаємовідносин.

На жаль, прак­тика України вже виявила численні конфлікти між дер­жавою і керівниками органів місцевого самоврядування у фінансовій сфері. Це є наслідком того, що більшість про­блем місцевих фінансів, як і місцевого самоврядування загалом, залишаються неврегульованими в праві.

Одним із важливих питань податкового ре­формування є подальше посилення ролі місцевих податків і зборів у формуванні доходів місцевих бюджетів, що вимагає розробки та реалізації регіо­нальної податкової політики, яка повинна грун­туватись на чіткому законодавчому розподілі повноважень, відповідальності та фінансово-еко­номічної бази між державними, територіальними і місцевими рівнями управління. Удосконалення податкової системи на макро- та мікроекономіч-ному рівнях має здійснюватись шляхом встанов­лення стабільних ставок податкових надходжень до державного і місцевих бюджетів та розширення прав місцевих органів виконавчої влади щодо форму­вання і використання місцевих податків та зборів.

У більшості розвинених країн місцеві податки становлять 5-30% усіх податкових надход­жень до державних бюджетів і досить значну част­ку надходжень — до місцевих бюджетів. Зокрема, в Японії — 35%, Великобританії — 37%, Німеч­чині — 46%, Франції — 67%, у США — це 66% доходів органів місцевого самоврядування.

Досвід застосування місцевих податків і зборів в Україні засвідчує поки що незначну їх роль у фор­муванні фінансів органів місцевого самоврядуван­ня. Порівняно з практикою західних країн інсти­тут місцевих податків і зборів в Україні фактично залишається недієздатним.

Аналіз фінансових проблем місцевих органів влади, проведений відо­мим ученим В. Кравченком, свідчить, що подат­кові доходи на території України формуються до­сить нерівномірно. Лідером у податкових доходах на душу населення є Київ. Друге та третє місця за показником абсолютного обсягу податкових доходів займають відповідно Донецька та Дніпро­петровська області. До категорії «багатих» територій, тобто до тих, де середні показники доходів на душу населення були вищі, ніж у середньому по Україні, крім зазначених, належали Полтавська, Запорізька, Львівська, Сумська та Харківська об­ласті. В той же час дуже низькі середні податкові доходи на душу населення в Тернопільській та в Івано-Франків­ській області.

У таких умовах проблеми бюджетного вирівню­вання продовжують загострюватися. При збільшенні диспропорцій у територіальному розміщенні по­даткової бази центральній владі дедалі важче здійснювати бюджетне вирівнювання для забезпе­чення єдиного стандарту послуг, які надаються за рахунок бюджету на всій території держави.

За цих обставин зростають обсяги перерозпо­ділу фінансових ресурсів безпосередньо через Дер­жавний бюджет України, що гостро критикується як представниками влади «багатих» територій, так і окремими політичними силами.

Не можна не погодитись із думкою доктора економічних наук, професора, заслуженого еко­номіста України Б. Панасюка, що доходна частина бюджету буде реальною лише тоді, коли визнача­тиметься не на так званих макропоказниках, не­відомо як розрахованих, а на основі реального ста­ну економіки в кожному районі, місті, області. Щоб доходна частина бюджету була реальною, треба розпочинати з те­риторій і, в першу чергу, з бюджету районів. Районна податкова адміністрація разом із районною адміні­страцією за встановленими нормативами мають формувати проекти доходів району і решту надход­жень до обласних і державного бюджету. Опрацьо­вуючи доходи бюджету по районах і в цілому по області, можна більш об'єктивно визначити мож­ливі надходження до державного бюджету згідно із встановленими нормами та нормативами.

Поряд з цим в Україні необхідно створити ба­гатоканальну систему формування бюджету, на основі якої кожен рівень бюджетної системи по­винен мати власні закріплені доходи. Обсяг цих доходів має бути достатнім для забезпечення функцій і обов'язків, які покладаються на той чи інший рівень влади.

Вельми повчальним у цьому плані для України може стати досвід еволюції податкової системи Німеччини. Так, у цій країні законодавчо встановлено, що державні завдання мають розподілятися між фе­дерацією і землями, які входять до її складу. При цьому федерація і землі окремо здійснюють ви­трати, що виникають при виконанні ними своїх функцій. Федерація і землі самостійні в питаннях бюджетного устрою. Принципи незалежного веден­ня бюджетного господарства діють з урахуванням необхідності взаємоув'язки загальнодержавних та земельних інтересів при вирішенні конкретних зав­дань і забезпеченні фінансування. Поряд із феде­ральною державою і землями носіями певних су­спільних функцій виступають общини, які мають місцеві бюджети.

Ключові позиції у податковому законодавстві належать федерації. Для забезпечення фінансуван­ня всіх трьох рівнів управління податкова система Німеччини побудована таким чином, що найбільш значні джерела формують одразу три чи два бю­джети. Повчальним є й те, що в Німеччині застосо­вується не тільки вертикальне, а й горизонтальне вирівнювання доходів. Землі, які мають високі до­ходи перераховують частину фінансо­вих ресурсів менш розвинутим землям.

При вирішенні проблем бюджетного вирівню­вання необхідно, в першу чергу, розробити пра­вові засади й механізм бюджетного регулювання в Україні, де зафіксувати стабільні частки різних рівнів влади — центральної, регіональної, місце­вої — у розподілі загальнодержавних (регулюючих) податків.


Успішний розвиток процесу становлення місцевих фінансів в Україні можливий лише за умови проведення в державі широкомасштабної адміністративної реформи, результатом якої має стати формування нової, сучасної організації як державної влади, так і місцевого самовря­дування, перебудова неефективних фінансово-бюджетної та податкової систем країни.

Фінансова система, що формується в Україні, тільки тоді стане ефективною, коли в її складі, поряд із держав­ними фінансами, чільне місце буде належати місцевим фінансам як самостійному інституту.
Література
  1   2   3

поділитися в соціальних мережах



Схожі:

Самостійність місцевих бюджетів як чинник забезпечення фінансової стійкості регіонів
Забезпечення ефективності фінансової політики та економічного зростання регіонів значною мірою залежить від розв’язання проблем формування...

Розпорядження
Завдяки скоординованій організації роботи щодо забезпечення повноти мобілізації податків І зборів до місцевих бюджетів у І півріччі...

Закон “Про бюджетну систему України” у редакції 1995 р черговий раз...
Закріплені доходи є основою самостійності місцевих бюджетів. Перелік доходів, які повністю зараховуються до місцевих бюджетів, встановлений...

Закон “Про бюджетну систему України” у редакції 1995 р черговий раз...
Закріплені доходи є основою самостійності місцевих бюджетів. Перелік доходів, які повністю зараховуються до місцевих бюджетів, встановлений...

Головне контрольно-ревізійне управління України
У звіті представлено результати дослідження стану виконання та ефективності використання коштів місцевих бюджетів м. Севастополя

Законом України від 17. 06. 93 р. N 3293-xii
Цей Декрет визначає види місцевих податків І зборів, їх граничні розміри та порядок обчислення І спрямований на зміцнення бюджетів...

Демократичне врядування” “democratic governance”
Проаналізовано склад та можливості нарощування доходів місцевих бюджетів. Показано резерви збільшення доходної та зменшення видаткової...

Тема: Фінансові ресурси місцевих фінансів
Закріплені доходи – це ті, що повністю або частково ( в%) зараховуються у певні види бюджетів безстроково або на довготерміновій...

Закон україни
Закон спрямований на забезпечення визнання та захисту державою речових прав на нерухомість, створення сприятливих умов для забезпечення...

Законами №76-viii від 28. 12. 2014
Закону застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного...



База даних захищена авторським правом © 2017
звернутися до адміністрації

pravo.lekciya.com.ua
Головна сторінка