Пошук по сайту


Тяжкості тілесних ушкоджень - Сторінка 10

Тяжкості тілесних ушкоджень

Сторінка10/16
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   16

3. У випадку, якщо потерпілий знаходиться в службовій залежності від обвинуваченого, або якщо у зв`язку із займаною посадою обвинувачений може негативно впливати на результати слідства, слідчий зобов'язаний відсторонити обвинуваченого від посади в порядку, передбаченому ст. 147 КПК.

4. Якщо підозрюваний (обвинувачений) та потерпілий мешкають в одній квартирі (будинку) або мають щоденний контакт у зв`язку із спільною роботою, навчанням, відбуванням покарання в УВП, рекомендується: а) ізолювати підозрюваного (обвинуваченого), застосувавши до нього запобіжний захід, у вигляді утримання під вартою (утримання в штрафному ізоляторі УВП); б) застосувати у відношенні до потерпілого заходи безпеки у вигляді: 1) тимчасового переселення в інше місце проживання (до потерпілих із числа осіб, які відбувають покарання в УВП, можливо застосувати такі заходи безпеки, як переведення в інше місце позбавлення волі або в інше місце зі спеціальним режимом утримання); 2) видача спеціальних засобів індивідуального захисту або оповіщення про небезпеку; 3) зміни місця роботи або навчання. (Ст. ст. 9, 12, 13, 19 Закону «Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві»; 4) надання притулку для тимчасового перебування у кризовому центрі для потерпілих, які стали або можуть стати жертвами насильства в сім’ї. (Ст. 8 Закону України «Про попередження насильства в сім’ї»)

5. У разі, коли підозрюваний (обвинувачений) та потерпілий (або свідок) є членами однієї сім’ї, особа, яка проводить дізнання або досудове слідство, може ініціювати застосування спеціальних заходів щодо попередження актів насильства в сім’ї. При цьому, під насильством в сім’ї розуміється, як фізичне, так і психологічне, економічне насильство. Повноваження щодо застосування таких заходів мають служби дільничних інспекторів міліції та кримінальної міліції у справах неповнолітніх. Зокрема, згідно з третім розділом закону України «Про попередження насильства в сім’ї», до насильника можуть застосовуватися таки спеціальні заходи: 1) винесення офіційного попередження про неприпустимість вчинення насильства в сім’ї; 2) винесення захисного припису. Захисним приписом особі, стосовно якої він винесений, може бути заборонено чинити певну дію (дії) по відношенню до жертви насильства, а саме: чинити конкретні акти насильства в сім’ї; отримувати інформацію про місце перебування жертви насильства; розшукувати жертву насильства, якщо вона за власним бажанням перебуває у місці, що невідоме особі, яка вчинила насильство в сім’ї; відвідувати жертву насильства, якщо вона тимчасово перебуває не за місцем спільного проживання; вести телефонні переговори з жертвою насильства в сім’ї. Зазначені обмеження дій можуть встановлюватися на термін до 30 діб.

Не менш істотним способом протидії розслідуванню злочинів про навмисне заподіяння тілесних ушкоджень є переконання потерпілого, що є родичем або подружжям у доцільності забрати заяву про злочин, змінити показання, мотивуючи переконання тим, що у випадку його (її) засудження до позбавлення волі, сім'я розпадеться, матеріальне становище погіршиться тощо. Для профілактики цього способу протидії рекомендується провести таки заходи.

1. Обмежити, по можливості, контакти підозрюваного (обвинуваченого) із потерпілим, застосовуючи запобіжний захід або заходи забезпечення безпеки, за умови наявності приводів і підстав для їх застосування.

2. Провести психологічну корекцію потерпілого. Для цього слід роз'яснити, що стосовно його можуть здійснюватися спроби, спрямовані на переконання в доцільності забрати заяву, змінити показання або дати неправдиві. Потерпілому слід роз'яснити, що такі спроби переконання будуть обгрунтовуватись слушними доводами. Доцільно навести потерпілому приклади таких доводів але, одночасно з цим, аргументовано викласти контрдоводи, рекомендувати йому певну модель поведінки та навести приклади можливих відповідей потерпілого на дії осіб, які намагаються переконати його в зворотньому20. Слід роз'яснити потерпілому положення закону, що не дозволяє йому забрати заяву, та нагадати йому, що за давання неправдивих показань передбачена кримінальна відповідальність.

При розслідуванні справ про тілесне ушкодження мають місце випадки, коли поведінка підозрюваного (обвинуваченого) дезорганізує проведення слідчої дії. Інтерв'ювання працівників органу дізнання і слідчих виявило, що така поведінка може виражатися у: невчасній явці за викликом, втручанні в дії інших осіб, суперечках з ними, їх ображанні, чиненні на них психологічного тиску, ставленні некоректних запитань, непристойній жестикуляції, цинічних й аморальних висловлюваннях тощо. Різноманітність і непередбаченість дезорганізуючої поведінки підозрюваного або обвинуваченого при проведенні слідчої дії не дозволяє надати конкретні рекомендації стосовно використання того, чи іншого тактичного прийому. В.Ю. Шепітько зазначив, що прийняття рішення про застосування тактичного прийому обумовлено суб'єктивними чинниками (наприклад, досвід слідчого) і невизначеністю ситуацій, які можуть виникнути після застосування тактичного прийому [66.c.93]. Саме тому, можливо сформулювати рекомендації лише загального характеру. По-перше, плануючи проведення якої-небудь слідчої дії за участю підозрюваного (обвинуваченого), завжди необхідно враховувати персональні особливості його характеру, манери поведінки, міжособистістні стосунки з іншими учасниками слідчої дії. По-друге, необхідно передбачати можливість дезорганізуючої поведінки і моделювати дії, спрямовані на стабілізацію умов, належних для проведення слідчої дії. По-третє, якщо дезорганізуюча поведінка коїться при здійсненні слідчої дії, її також необхідно протоколювати, тому що вона може бути доказом антисоціальної спрямованості особи, містити відомості, що характеризують особистість, бути доказом вчинення іншого злочину (наприклад, якщо при обшуку обвинувачений ображав слідчого, понятих, загрожував їм розправою, здійснив фізичний опір). По-четверте, якщо яка-небудь слідча дія була дезорганізована, її подальше проведення є неможливим, рекомендується вирішити питання про проведення іншої, «адаптаційної» слідчої дії, прийнятної для даної ситуації. Наприклад, якщо в процесі проведення впізнання підозрюваний дезорганізував його, «видавши» себе, заговорив з особою, яка впізнає, як тільки та ввійшла до кімнати, і між ними виник діалог, необхідно зафіксувати цей випадок у протоколі впізнання. Діалог доцільно підтримати й оформити його протоколом очної ставки.

При протидії, яка виражається у відмові підозрюваного (обвинуваченого) від проходження експертизи, наданні зразків для порівняльного дослідження, а це типові способи протидії при розслідуванні справ про навмисне заподіяння тяжких і середньої тяжкості тілесних ушкоджень, рекомендується проведення їх у примусовому порядку. Проте, слід враховувати, що окремі методи дослідження, які використовуються при провадженні деяких експертиз, можуть бути застосовані лише в тому випадку, якщо їх застосуванню не заперечує особа. Так, наприклад, при психологічній експертизі широко застосовують метод опитувальної психодіагностики (діалог, тестування). Його застосування можливе лише у випадку, коли досліджуваний бере участь у діалозі, виконує тестові завдання. У протилежному випадку, застосувати даний метод неможливо. Тому, плануючи призначення якої-небудь експертизи, завжди варто враховувати індивідуальні особливості підозрюваного (обвинуваченого), ступінь його вольової стійкості в намірі застосувати даний спосіб протидії. Не виключено, що обвинувачений, який відмовився від проходження експертизи, будучи доставленим до експерта в примусовому порядку, проведенню самої експертизи перешкоджати не буде.

Вирішуючи питання про примусове проведення якої-небудь слідчої дії, завжди варто враховувати зведений до правової норми постулат, а саме: посадові особи зобов'язані діяти тільки на підставі, у межах повноважень і способом, що передбачений законами України (ст. 19 Конституції України). Тому, приймаючи рішення про примусове проведення якої-небудь слідчої або процесуальної дії, завжди варто враховувати ступінь і характер протидії, права людини та громадянина, права підозрюваного й обвинуваченого, розглянути питання про законність і доцільність примусового проведення, про прийняте рішення скласти постанову, в порядку ст. 130 КПК.

При розслідуванні злочинів про заподіяння тілесних ушкоджень, часто зустрічається такий спосіб протидії, як симуляція або агравація хвороби обвинуваченим, із метою затягнути слідство. Для усунення цього способу протидії і встановлення дійсності факту важкого тимчасового захворювання обвинуваченого рекомендується провести таки дії:

  1. Допитати обвинуваченого про стан його здоров'я, довідатися чи зможе він приймати участь у певній слідчій або процесуальній дії.

  2. Допитати лікаря про стан здоров'я обвинуваченого, про діагноз захворювання і спроможність хворого обвинуваченого брати участь в слідчій або процесуальній дії. Такий допит доцільно проводити за участю спеціаліста з глибокими знаннями в галузі медичної діагностики або зі спеціалістом, вузького профілю, у залежності від хвороби обвинуваченого.

  3. Зробити запит у медичну установу про стан здоров'я обвинуваченого, де поставити запитання про констатацію діагнозу захворювання.

  4. При сумніві в об'єктивності отриманих відомостей, які свідчать про тимчасове тяжке захворювання обвинуваченого, призначити проведення СМЕ. На вирішення експерту рекомендується ставити такі запитання:

  • Чи виявлене яке-небудь захворювання в обвинуваченого, і якщо це так, що це за захворювання, яка його причина?

  • Чи не симулюється обстеженим захворювання?

  • Чи не перебільшує хворий симптоми захворювання ( чи немає агравації хвороби)?

  • Чи відповідають дані про наявність певного захворювання, які зазначені в медичних документах, тому захворюванню, яким особа дійсно страждає?

  • Чи є захворювання тяжким, таким, що перешкоджає участі хворого в слідчих або інших процесуальних діях?

  • Яка тривалість хвороби? Чи є вона тимчасовим або хронічним захворюванням?

Плануючи проведення будь-якої слідчої або процесуальної дії, варто пам'ятати, що обвинувачені (підозрювані) можуть знищити або пошкодити процесуальні документи, речові докази. Тому рекомендується робити копії особливо важливих процесуальних документів, в яких відображаються відомості, що мають суттєве доказове значення. Пред'являти важливі речові докази краще з обмеженням можливості їх пошкодження або знищення (наприклад, пред'явити який-небудь документ для його перегляду можна під прозорим склом). Ознайомлення обвинуваченого з матеріалами кримінальної справи завжди необхідно робити при безпосередній присутності слідчого (іншого співробітника ОВС) і постійному спостереженні за ним і його захисником. У тому ж випадку, якщо обвинувачуваному вдасться ушкодити або знищити процесуальний документ, речовий доказ, необхідно провести дії, які будуть спрямовані на виявлення, фіксацію і вилучення слідів, інших доказів вчинення цього.

Однією з умов, які сприяють успішній організації розслідування злочинів про навмисне заподіяння тілесних ушкоджень, є активізація потерпілого щодо збору і надання ним доказів у справі. При розслідуванні кримінальної справи потерпілий не повинен займати позицію споглядача за процесом слідства. Слідчий, особа, що проводить дізнання, значно обмежені законом у можливості реалізації тих способів, якими можуть бути зібрані докази. Не завжди це можливо зробити через дефіцит сил, засобів, часу, через непередбаченість постзлочинної поведінки особи, яка скоїла злочин. Особливо складним є збір речових доказів заподіяння тілесних ушкоджень середньої тяжкості, з причин, про які розповідалося вище. Надання доказів є правом потерпілого (ст. 49 КПК). Порядок збору потерпілим доказів законом не регулюється і, у цьому випадку, для нього діє принцип: дозволено усе те, що не заборонено.

Необхідно відзначити, що збір доказів не є обов'язком потерпілого. Тому активізація потерпілого є прийомом слідчої тактики, при якому заздалегідь встановлена його добровільна згода в сприянні збору доказів і їх наданні слідству. Необхідність активізації потерпілого обумовлена тим, що сама постзлочинна діяльність злочинця, може бути доказом вчинення нею делікту. Потерпілий, будучи об'єктом інтересів підозрюваного (обвинуваченого), вже після злочину може зіткнутися з прямими або побічними доказами злочину. До потерпілого можуть прийти в лікарню для бесіди, передати записку, зателефонувати додому, кинути в поштову скриньку лист тощо. Зміст листа, діалогу з потерпілим може свідчити про різноманітні обставини злочину, викривати винного в брехні, вказувати на мотив або мету злочину, бути доказом діяльності щодо готування або замаху на вчинення іншого злочину. Правильно відзначив В.Г. Волов, вказавши, що однією з форм взаємодії повинно бути «оперативно-розшукове забезпечення всього процесу розслідування» [67.c.17]. Дійсно, ОРД, яка буде здійснюватися з метою виявлення доказів злочину на етапі постзлочинної діяльності особи, що скоїла злочин, багато в чому може полегшити розслідування. Але, з ряду причин, це не завжди можливо. Варто враховувати і можливу неспіввідносність витрачених сил і засобів із добутими доказами. Це обумовлює необхідність активізації потерпілого в наданні ним доказів. Для цього рекомендується:

  1. Додатково роз'яснити потерпілому передбачене ст. 49 КПК право надавати докази, одночасно вказавши, що це не є його обов'язком.

  2. Попередити потерпілого, що порядок збору ним доказів щодо вчиненого у відношенні нього злочину, законом не регулюється. Його діяльність може здійснюватися за принципом – дозволене усе те, що не заборонено. Потерпілий при зборі доказів може застосовувати різноманітні викрути і психологічні хитрощі. Слід також сказати, що при зборі доказів він не повинен порушувати права і законні інтереси інших осіб, порушувати встановлені в суспільстві норми моралі, закони й інші підзаконні нормативні акти, не провокувати своєю поведінкою вчинення іншого правопорушення.

  3. Ознайомити потерпілого про можливу негативну постзлочинну діяльність підозрюваного (обвинуваченого) чи інших осіб стосовно нього.

  4. Підказати потерпілому ті способи, за допомогою яких можуть бути зібрані докази. Наприклад, потерпілий може робити звукозапис своїх розмов із підозрюваним (обвинуваченим) та іншими особами про обставини злочину, вчиненого стосовно нього. Співробітнику міліції доцільно орієнтувати потерпілого на те, яким повинен бути предмет розмови, назвати перелік питань, відповідаючи на які, підозрюваний (обвинувачений) викриє себе, вкаже мотиви та мету злочинної дії. При необхідності, потерпілому треба надати аудіотехніку для запису таких розмов, у тому числі і телефонних. Припустимим буде й такий спосіб, як звернення потерпілого до обвинуваченого з проханням, надати написану їм власноручно розписку про те, що він буде відшкодовувати потерпілому моральний і матеріальний збиток. Бажано, щоб в тексті розписки були слова приблизно такого змісту: «У зв'язку з тим, що я заподіяв гр. А. тілесне ушкодження, я зобов'язуюсь ...». Такий текст вказує на особу, яка вчинила злочин, у ньому є ознаки зізнання. Якщо потерпілому рекомендуються будь-які способи збору доказів, треба враховувати суб'єктивні (стан здоров'я потерпілого, його інтелектуальні можливості, особисті якості особи, яка вчинила злочин і його міжособисті стосунки з потерпілим тощо) та об'єктивні (наявність у потерпілого аудіотехники й її технічні можливості, наявність у потерпілого телефону, місце проживання потерпілого й особи, що заподіяла йому тілесне ушкодження тощо) фактори.

  5. Довідатися в потерпілого про наміри здійснювати ним діяльність щодо збору доказів. Вияснити способи, які він хоче застосувати для цього, і проконсультувати його про правомірність цих способів. Радити потерпілому надалі консультуватися у юристів про правомірність тих способів, за допомогою яких він збирається добувати докази.

  6. Просити в потерпілого негайно надавати наявні в нього докази.

Активізація потерпілого, як один із методів організації розслідування, припустима в слідчій тактиці, тому що це спрямовано на реалізацію права потерпілого, вирішує поставлене для міліції завдання – участь у наданні соціальної і правової допомоги громадянам (ст. 2 Закону України «Про міліцію»).

На практиці породжує труднощі ситуація, яка виникає у випадку, коли потерпілому заподіяні тілесні ушкодження групою осіб. Організуючи і плануючи процес розслідування в цьому випадку, рекомендується здійснювати такі дії:

  1. Встановити неформального лідера групи (авторитетну особу) серед підозрюваних, а також раніше засудженого, забезпечити неможливість контактування його з іншими співучасниками злочину.

  2. Забезпечити неможливість контактування між собою інших співучасників злочину, у всякому разі, на початковому етапі розслідування, до їх допиту.

3. Провести внутрікамерну розробку по відношенню до затриманих або заарештованих осіб.

4. Спланувати проведення, у першу чергу, слідчих дій за участю найменш авторитетних серед підозрюваних осіб, із тими, хто знайомий із потерпілим або в кого мотивами заподіяння тілесного ушкодження були неприязнь, ревнощі, з особами, які одружені (заміжні), мають дітей, працюють, котрі раніше не притягувались до кримінальної відповідальності.

5. Розглянути питання про наявність підстав для вживання заходів забезпечення безпеки потерпілого або свідків.

6. Активізувати потерпілого на збір і надання доказів злочину на етапі можливої постзлочинної діяльності підозрюваних (обвинувачених).

При розслідуванні справ про навмисне заподіяння тілесних ушкоджень великою проблемою є встановлення обставин нематеріальної природи. 74% опитаних слідчих і працівників органу дізнання констатували складність встановлення суб'єктивної сторони злочину, при розслідуванні даної категорії кримінальних справ. При цьому ними відзначено, що найбільш складним є встановлення: а) форми вини, у випадку заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, внаслідок якого сталася смерть потерпілого; б) окремих елементів суб'єктивної сторони злочину: свідомості, передбачення, бажання, розраховування; в) мотиву злочину. Потенційні можливості встановлення суб'єктивної сторони злочину в більшому ступені визначаються плануванням і організацією проведення окремих слідчих дій, тому що при їх проведенні, здійснюється процесуальна фіксація (матеріалізація) обставин, які свідчать про суб'єктивну сторону злочину, мотиви і мету його вчинення. Але, це не виключає можливості сформулювати загальні методичні рекомендації стосовно встановлення суб'єктивної сторони злочину.

Для вирішення питання про намір особи скоїти злочин необхідно встановити всі обставини вчиненого злочину, зокрема, причини припинення злочинних діянь, попередню поведінку винного і потерпілого, їх взаємовідносини. У матеріалах кримінальної справи повинна бути інформація про обставини, які у сукупності або одиничності могли б свідчити про усвідомленість особою суспільно-небезпечного характеру свого діяння, про передбачення його суспільно-небезпечних наслідків, бажання або свідоме допущення настання цих наслідків, про мотив і мету злочину. Вина, мотив, мета нематеріальні за своєю природою. Ось чому, процесу їх доказування може сприяти інформація, яка прямо або побічно буде вказувати на них. Джерела цієї інформації можуть бути, як матеріальні, так й ідеальні. Часовий період утворення слідів, що свідчать про суб'єктивну сторону злочину, може бути на різних етапах діяльності злочинця та його співучасників. Лише пізнавши й встановивши етапи діяльності, можна будувати логічний ланцюжок доказів, що стосуються суб'єктивної сторони злочину.

Суб'єктивна сторона злочину – складний об'єкт пізнання, а такі її елементи, як «свідомість», «передбачення», «бажання», «свідоме допущення», «розрахунок на запобігання» - потребують системного вивчення діяльності особи, яка заподіяла тілесне ушкодження. Цю систему можливо зобразити у вигляді логічної формули:
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   16

Схожі:

Вимоги до рівнів шуму та вібрації
Санітарні норми допустимих рівнів шуму на робочих місцях", затверджених Міністерством охорони здоров'я срср, гр n 2411-81 "Гігієнічні...



База даних захищена авторським правом © 2017
звернутися до адміністрації

pravo.lekciya.com.ua
Головна сторінка