Пошук по сайту


Рекомендації щодо тактики встановлення форми вини - Тяжкості тілесних ушкоджень

Тяжкості тілесних ушкоджень

Сторінка13/16
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   16

Рекомендації щодо тактики встановлення форми вини

в процесі допиту обвинуваченого (підозрюваного)

Встановлення форми вини обвинуваченого в ході допиту, відповідно до ч. 6 ст. 143 КПК, розпочинається на самому початку цієї слідчої дії. Слідчий повинен запитати обвинуваченого, чи визнає він себе винним у пред'явленому йому обвинуваченні, після чого запропонувати обвинуваченому дати показання по суті обвинувачення. Це положення носить імперативний характер, тому що такий порядок встановлений правовою нормою КПК. Хоча, таке правило іноді перешкоджає встановленню вини, тому що не враховується можливість психологічної установки обвинуваченого на невизнання своєї вини, а також психологічний фактор «захисту своєї брехні». А. Р. Ратінов писав: «Зробивши одного разу неправдиву заяву, людина намагається додержуватися її і в подальшому» [75. с.330].

Невизнання своєї вини на початку допиту може перешкоджати наданню правдивих свідчень у наступному, значно знижувати ймовірність успішного використання слідчим тактичних прийомів, спрямованих на те, щоб обвинувачений визнав свою вину, розкаявся. Тому, коли в ході допиту, застосування тактичних прийомів (наприклад, пред'явлення обвинуваченому доказів вчинення ним злочину; або при вмілому використанні тактики викриття брехні; при переконанні обвинуваченого в доцільності дати правдиві показання тощо) дало позитивний результат, буде доцільним наприкінці допиту повторно задати питання про визнання обвинуваченим своєї вини.

Для вирішення питання про умисел особи щодо заподіяння тілесного ушкодження, необхідно встановити всі обставини скоєного злочину, зокрема, причини припинення злочинних дій, попередню поведінку винного та потерпілого, їх взаємовідносини. Оскільки, «практичні дії особи – це реальна форма переходу суб'єктивного в об'єктивне» [32.с.36], то доцільно спочатку вислухати показання про об'єктивну сторону злочину. Приступати до встановлення суб'єктивної сторони злочину необхідно лише тоді, коли будуть з’ясовані всі етапи події злочину у діях обвинуваченого, потерпілого й інших учасників злочину.

Для визнання факту навмисного заподіяння тілесного ушкодження необхідно, щоб у змісті протоколу допиту була інформація, яка у своїй сукупності або одиничності могла б свідчити:

  1. про усвідомлення особою суспільно небезпечного характеру своїх дій або бездіяльності;

2) про передбачення особою настання суспільно небезпечних наслідків;

3) про бажання або свідоме припущення особою настання небезпечних наслідків.

Важливим є з'ясовування питання про відношення особи до наслідків своїх діянь при заподіянні тілесного ушкодження, внаслідок якого сталася смерть потерпілого. Це питання пов'язане з розмежуванням навмисного або необережного вбивства від заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, внаслідок якого сталася смерть потерпілого. У випадку заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, внаслідок якого сталася смерть потерпілого, відношення до смерті повинно виражатися в необережній формі вини. Відповідно, в протоколі допиту мусять бути наявні відомості про те, що особа:

  1. передбачала можливість настання смерті, але легковажно розраховувала на її відвернення;

  2. або ж особа не передбачала можливості настання смерті, хоча повинна була і могла її передбачати.

Після стадії вільної розповіді обвинуваченого про скоєний ним злочин, рекомендується здійснення стадії постановки запитань. Постановка запитань про суб'єктивні обставини вчинення злочину – один з найважливіших тактичних прийомів проведення допиту. Складність формулювання запитань обумовлена тим, що вони повинні враховувати інтелектуальний розвиток обвинуваченого, питання не повинні бути навідними, їх зміст повинен виключати двозначне тлумачення, запитання повинні бути задані в логічному взаємозв'язку між собою й обумовлюватися обставинами, які слід встановити, доказати.

Для встановлення в ході допиту форми вини й інших елементів суб'єктивної сторони злочину можливо задавати запитання 4-х видів:

  1. Закрите запитання. Передбачає однозначну, стандартизовану слідчим, але самостійно обрану обвинуваченим відповідь, яка відповідає його особистій думці. Наприклад, слідчий ставить запитання обвинувачуваному, визначаючи стандарти можливої відповіді: “Будь ласка, відповідайте на це питання однозначно – ТАК або НІ. Чи усвідомлювали ви суспільно небезпечний характер своїх дій?”

2. Відкрите запитання. Передбачає відповідь, яку дає обвинувачений у довільній формі. Наприклад: “Розкажіть, якими були мотив і мета скоєного вами діяння?”

3. Пряме запитання. Передбачає таку відповідь, при якій допитуваний сам характеризує й оцінює ступінь виразності суб'єктивної сторони злочину, визначаючи наявність або відсутність окремих її елементів. Наприклад: “Чому ви вважаєте, що заподіяли тілесне ушкодження з необережності?”

4. Непряме запитання. Передбачає таку відповідь, за змістом якої можливо буде, припускаючи, робити висновки про форму вини й інші елементи суб`єктивної сторони злочину. Наприклад: “Як ви вважаєте, якими можуть бути наслідки від удару сокирою по голові?”

Обираючи вид запитання, завжди варто враховувати:

  1. факт визнання чи невизнання обвинуваченим своєї вини;

2) чи охоче дає обвинувачений показання, чи відверто відповідає на питання;

3) рівень інтелектуального розвитку допитуваного;

4) ступінь зовнішнього вираження елементів суб'єктивної сторони злочину, зокрема, усвідомлення її самим злочинцем, тобто враховувати рівень його психічного відображення (свідоме, підсвідоме, несвідоме);

5) домінант у регуляції злочинної поведінки, а саме: був злочин вчинений під впливом емоційних явищ (стрес, емоції, почуття, настрій), або злочинні дії були виключно вольовими (спонукання – виконання, або спонукання – планування – виконання).

Свідомість – вищий рівень психічного відображення людиною дійсності, її уявлення у вигляді узагальнених образів і понять. Тому, для того, щоб встановити факт усвідомлення особою суспільно небезпечного характеру своєї дії або бездіяльності, достатньо зафіксувати в протоколі допиту відношення особи до вчиненого діяння. При цьому не обов'язково, щоб особа розуміла, що вона вчинила злочин. Достатньо лише розуміння особою шкідливості вчиненого нею діяння, усвідомлення того, що такий проступок засуджує суспільство, він неприпустимий у стосунках між людьми. Тобто, у спрощуваному розумінні, слідчий повинен з'ясувати, чи розуміє обвинувачений «що таке добре і що таке погано». Для цього треба задавати запитання, відповідь на які свідчила б про усвідомлення особою суспільно небезпечного характеру скоєного нею діяння.

Виключаючи усяку можливість стандартизації запитань, у зв’язку з тим, що їх формулювання багато в чому залежить від обставин справи, від особистості допитуваного та тактичної ситуації, пропонується перелік зразків запитань, який є невичерпним, спрямованих на встановлення факту усвідомлення обвинуваченим суспільної небезпеки вчиненого ним діяння:

  1. До події злочину ви знали, що здоров'я людини є найвищою цінністю для неї та для суспільства?

  2. Ви розуміли, що вчиняли злочин?

  3. Ви усвідомлювали суспільно небезпечний характер своїх дій?

  4. Ваше діяння заслуговує осудження чи схвалення?

  5. У момент заподіяння тілесних ушкоджень гр. П. ви розуміли, що заподіюєте йому фізичний біль і страждання?

  6. Ви морально засудите особу, яка комусь заподіє таке саме тілесне ушкодження, яке ви заподіяли потерпілій Ж.?

  7. Як ви вважаєте, вчинене вами діяння може бути прикладом для інших?

У якості аргументу усвідомлення особою суспільно небезпечного характеру свого діяння може бути факт висловлення жалю, про скоєний злочин, звернення до потерпілого з пробаченням, заява про готовність відшкодувати матеріальний і моральний збиток. Такі обставини побічно свідчать про те, що особа, яка вчинила злочин, усвідомлює антисоціальний характер своїх дій. Тому в процесі допиту рекомендується задавати запитання:

  1. Ви шкодуєте про те, що заподіяли тілесне ушкодження гр. М?

  2. Ви готові просити в потерпілого вибачення?

  3. Ви маєте намір відшкодувати потерпілому матеріальний і моральний збиток?

Невід'ємним елементом навмисної форми вини є факт передбачення особою суспільно-небезпечних наслідків свого діяння. Під передбаченням слід розуміти розумове уявлення винного про ту шкоду, що завдає суспільним відносинам його діяння, тобто уявлення про фактичні майбутні зміни у об'єкта посягання [76.с. 166-167].

При намірі заподіяти тілесне ушкодження передбачення наслідків може бути у вигляді: 1) передбачення неминучості настання небезпечного наслідку; 2) передбачення реальної можливості настання небезпечних наслідків. «Передбачення можливості настання злочинних наслідків означає, що ці наслідки можуть з яких-небудь причин і не настати. Передбачення неминучості їх настання означає, що свідомістю винного виключаються які-небудь обставини, у зв`язку з якими бажані наслідки можуть не наступити» [77.с. 211].

Формулювання запитань про передбачення особою небезпечних наслідків свого діяння цілком залежить від способу та характеру заподіяння тілесного ушкодження. Так, наприклад, при нанесенні удару ножем у черево очевидна неминучість настання наслідків, а саме тілесних ушкоджень. При зштовхуванні людини, яка стоїть на драбині, передбачається сама можливість настання наслідків, хоча тілесних ушкоджень, через випадок, могло і не бути. Відповідно, у першому випадку слід сформулювати запитання так: “Як ви вважаєте, чи можна уникнути заподіяння тілесного ушкодження при ударі ножем у черево?” В другому випадку запитання може бути таким: “Як ви вважаєте, при падінні потерпілого з драбини могли настати більш тяжкі чи більш легкі наслідки, ніж ті, що наступили?”

При з'ясовуванні питання про передбачення особою настання суспільно-небезпечних наслідків не слід намагатися встановити передбачення особою конкретних наслідків, тобто кваліфікуючих ознак певного злочину. Особа, що не володіє спеціальними знаннями в галузі медицини й юриспруденції, не може передбачати настання наслідків, які мають медико-юридичне значення. Наприклад, особа, яка завдає удари, не може передбачати, що внаслідок її дій у потерпілого буде небезпечне для життя закрите ушкодження органів черевної порожнини, і що він заподіює саме тяжке тілесне ушкодження. Тому, при встановленні на допиті факту передбачення обвинувачуваним настання суспільно-небезпечних наслідків необхідно виходити зі звичайної спроможності психіки людини до уяви, тобто розумового моделювання злочинного наслідку, якого ще немає в реалії.

З'ясовування факту щодо передбачення особою настання суспільно-небезпечних наслідків можливо шляхом постановки запитань приблизно такого змісту:

  1. Ви передбачали, що вашими діями буде заподіяна шкода здоров'ю, у потерпілого буде тілесне ушкодження?

  2. Які, на вашу думку, можуть бути наслідки від нанесення ударів залізним прутом по голові та тулубу людини? (Подібні запитання формулюються в залежності від способу заподіяння тілесного ушкодження і характеру тілесного ушкодження).

  3. Ви припускали можливість настання інших наслідків, і яких саме?

  4. Ви розуміли, що характер ваших дій виключає всяку можливість не настання шкідливих наслідків?

  5. Вам відомі випадки, коли від діянь, подібних вашим, у людини взагалі не було тілесних ушкоджень?

Безумовно, формулювання того чи іншого запитання повинно бути у логічній залежності не тільки від способу злочину та характеру дій обвинуваченого, але і відповіді, яку очікують. Наприклад, не слід ставити запитання: «Вам відомі випадки, коли від діянь, подібних вашим, у потерпілого не було тілесних ушкоджень?» тій особі, яка заподіяла ушкодження шляхом одного удару рукою у груди. У дійсності, від одного удару рукою у груди може не бути тілесного ушкодження, і допитуваний може навести такі приклади. Це запитання доцільніше задавати тоді, коли тілесне ушкодження заподіяно таким способом, який виключає можливість запобігання ушкодженню. Наприклад, має сенс ставити таке запитання особі, яка вдарила потерпілою сокирою по голові. Відповідь навряд чи буде позитивною, і це може побічно свідчити про передбачення особою настання шкідливих наслідків.

Якщо в результаті заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, настала смерть потерпілого, необхідно встановлювати необережну форму вини обвинуваченого стосовно смерті. У цьому випадку в ході допиту з'ясовуванню підлягає:

а) чи передбачав обвинувачений можливість настання смерті, при цьому легковажно розраховуючи на її відвернення. Для встановлення цього факту можливо задавати такі запитання:

  1. Ви припускаєте або виключаєте можливість настання смерті від численних ударів каменем по голові?

  2. Смерть потерпілого є неминучим наслідком тілесного ушкодження, чи це випадковість, якої можна було запобігти?

  3. Яким чином можна було (або що могло) відвернути смерть потерпілого?

  4. Чи були реальні можливості відвернути смерть потерпілого?

б) факт того, що обвинувачений не передбачав можливості настання смерті, хоча повинен був і міг її передбачити. Для встановлення цього факту рекомендується задавати такі запитання:

1. Ви припускаєте або виключаєте можливість настання смерті від удару ногою у грудну клітку? (Подібне питання формулюється в залежності від способу заподіяння тілесного ушкодження)

2. Чому ви виключаєте можливість настання смерті?

Слід зазначити, що з'ясовування питання про те, повинен був обвинувачений передбачити можливість настання смерті чи ні, у більшому ступені відноситься до об'єктивного критерію. Встановлення факту «повинен був передбачати» здійснюється без серйозного вивчення вольового аспекту особистості. «Повинен був передбачати можливість настання смерті» - об'єктивна ознака злочинної недбалості. Змістом поняття «повинен» охоплюється та сукупність вимог, які висуваються до особи, яка діє в конкретній ситуації. Це вимоги дотримання елементарної обережності, уважності, завбачливості. Тому запитання стосовно встановлення того, що обвинувачений повинен був передбачати смерть потерпілого можна не задавати. Більше значення має встановлення суб'єктивного критерію – обвинувачуваний міг передбачити настання смерті потерпілого. Поняттям «міг передбачати» охоплюються і особисті особливості обвинуваченого (наприклад, рівень його інтелектуального розвитку, досвід, фахові знання), і об'єктивні умови реальності, які дозволяють передбачити можливість настання смерті (наприклад, знання обвинуваченим того, що особа, яку він б’є, страждає серцевою недостатністю).

Встановлення в ході допиту факту того, що обвинувачуваний міг передбачати настання смерті потерпілого, перебуває в кореляційному зв'язку з обставинами події злочину. Лише після ретельного аналізу всіх доказів, показань свідків, потерпілих і самого обвинуваченого про події й умови злочину можливо планувати формулювання запитань, спрямованих на встановлення факту: чи міг обвинувачений передбачити смерть потерпілого. Індивідуальність особистості обвинуваченого та скоєного ним злочину не дозволяють розробити шаблон таких запитань. Можна говорити лише про загальні рекомендації тактичного характеру. Так, зміст запитання повинен передбачати такий зміст відповіді, яка свідчила б про те, що при наявних особистісних особливостях обвинуваченого та потерпілого, а також при певних об'єктивних умовах події злочину можна було б передбачити смерть потерпілого. Наприклад, при таких обставинах злочину, коли 25-річній Б. під час сварки вдарив декілька разів рукою у черево, а потім ногою в груди 73-річну сусідку Ю., через що останній були заподіяні тяжкі тілесні ушкодження, внаслідок яких настала її смерть, можливо і доцільно задавати такі запитання:

  1. Які особливості організму та здоров'я мають особи похилого віку?

  2. Яка різниця між молодою людиною і старою у фізичному аспекті?

  3. Як ви вважаєте, чому свідок-очевидець О., говорила вам «...не бий, вб'єш її...»?

  4. Як ви вважаєте, чому свідок О. передбачала можливість настання смерті потерпілої Ю.?

  5. Ви знаєте, що для осіб похилого віку властива тривалість процесу видужування, загоєння ран, слабість відновлюючих процесів організму?

У слідчій практиці були випадки, коли людину вбивали одним ударом руки. Слідчий може навести якийсь приклад. Надалі потрібно запитати:

  1. Вам відомі, або ви чули про такі випадки?

Вольовою ознакою умислу є бажання або свідоме допущення особою настання суспільно-небезпечних наслідків. «Бажати настання наслідків – це означає хотіти їх, прагнути їх настанню» [78.с.50]. Бажання є вольовою ознакою лише прямого умислу. При непрямому умислі особа свідомо припускає настання небезпечних наслідків. Переслідуючи іншу мету й очікуючи настання інших результатів, особа все ж таки розуміє, що можливе настання небажаних наслідків. Тобто, вона не виключає можливості їх настання. При цьому своїм байдужним відношенням винний свідомо допускає настання одного з декількох можливих небезпечних наслідків свого діяння.

Бажання настання наслідків взаємозалежне з метою діяння. Про це згадується в юридичній і психологічній літературі. Тактично правильним буде з'ясовування питання про бажання настання злочинних наслідків після встановлення мети діяння. Мета завжди більш конкретніша, тому що є продуктом мислення. Бажання – це продукт волі, що є якісним показником особистості, воно визначає ступінь прагнення людини до досягнення поставленої мети. Пізнання мети діяння повинно передувати з’ясуванню питання стосовно бажання особи щодо настання наслідків злочину.

Для встановлення факту бажання настання суспільно небезпечних наслідків або свідомого допущення особою настання цих наслідків, слід ставити такі запитання:

  1. Якими ви хотіли бачити наслідки своїх діянь?

  2. Ви бажали настання цих чи інших наслідків?

  3. Чи могли настати інші наслідки ваших діянь?

  4. Що, по-вашому, могло відвернути настання небажаних наслідків?

У процесі допиту слід використовувати ряд загальних тактичних рекомендацій щодо встановлення форми вини обвинуваченого. Такими є:

1. Необхідність першочергового встановлення об'єктивної сторони злочину, а саме, такої її ознаки, як діяння (дія або бездіяльність). Формулювання запитань, спрямованих на з'ясовування вини, перебуває в логічній залежності від знання: а) діяльності особи до заподіяння тілесного ушкодження (способу підготування до вчинення злочину, висловлень особи, яка заподіяла тілесне ушкодження, своїх намірів зробити це, висловлення мотивів і мети, «які виправдовують» намір заподіяти тілесне ушкодження); б) способу заподіяння тілесного ушкодження; в) локалізації, кількості та характеру тілесних ушкоджень; г) виду засобів і знаряддя злочину; д) постзлочинної поведінки обвинуваченого (наприклад, чи надавав обвинувачений допомогу жертві після заподіяння тілесного ушкодження або, навпаки, перешкоджав наданню допомоги жертві; після заподіяння тілесного ушкодження обвинувачений висловлював жаль про те, що трапилося, виправдовував якось свої дії або, навпаки, виражав погрози, намір вчинити більш небезпечний злочин).

2. До з'ясовування форми вини слід встановити мотиви та мету дозлочинної й постзлочинної поведінки (діяльності) обвинуваченого. До речі, з'ясовування цього має істотне значення і для кваліфікації діяння. Так, особа може встановити у себе на городі самостріл, з метою піймати тварину, а в іншому випадку, з метою вразити людину, помститись через те, що та через його город ходить до криниці по воду. У другому випадку, встановлення особою самостріла – спосіб підготування до вчинення злочину. Він буде свідчити про наявність умислу. Відповідно, і запитання, спрямовані на встановлення форми вини, необхідно буде задавати з урахуванням цієї обставини. Різноманітними можуть бути мотиви та мета постзлочинної поведінки обвинуваченого. Наприклад, особа, яка заподіяла тілесне ушкодження, замикає жертву в кімнаті. У першому випадку – з метою приховування злочину, мотивуючи свої дії страхом перед кримінальною відповідальністю, а в іншому випадку – вона ставить перед собою мету – «нехай помре сам».

3. Для того, щоб правильно поставити запитання, спрямовані на пізнання й доказування форми вини, варто з'ясувати вербальний (мовний) супровід дозлочинних, злочинних і постзлочинних діянь. Наприклад, результати досліджень показали, що 14 % осіб, які заподіяли тілесне ушкодження, до вчинення протиправних діянь висловлювали свої наміри, погрожували потерпілому (іноді чітко вказуючи на способи, якими збиралися заподіяти тілесне ушкодження). 9 % злочинців при безпосередньому побитті потерпілого супроводжували свої діяння словами «...отримай своє..., вб'ю... тощо».

4. До моменту встановлення вини, доцільно також мати відомості про невербальні вираження бажань чи мети особи, яка скоїла злочин, (або особи, яка організувала чи підмовляла до нього). Знаючи їх, рекомендується з'ясувати в допитуваного, як особисто він пояснить свій одиничний жест або систему виразних рухів (пантоміміку). При допиті допитуваному слід продемонструвати жест або пантоміміку, при цьому, у протоколі варто відобразити це відповідним записом. Наприклад: «Питання слідчого: Поясніть значення такого жесту, коли ребром долоні проводять уздовж шиї? (При формулюванні цього питання слідчий наочно продемонстрував цей жест обвинуваченому).» Безумовно, кінесика (мова жестів) – новий напрямок науки. Широку популярність на Україні одержала робота Аллана Піза [79], яку можна використовувати як методичний посібник.

Інтерес становлять випадки, коли обвинувачені не визнають себе винними, але при цьому дають показання про вчинений ними злочин не на свою користь, а зміст їх показань явно свідчить про їх вину. Причина в тому, що обвинувачені свою винність оцінюють не з позиції права, а з суб’єктивної точки зору на мораль, справедливість, обов’язок тощо. Наприклад, Л. після пред'явленого йому обвинувачення у вчиненні злочину, передбаченого ст. 121 КК, при з'ясовуванні слідчим питання про визнання ним вини, винним себе не визнав, але на допиті дав щиросерді показання проти себе. Невизнання своєї вини пояснив тим, що вважає винуватим свого сина (потерпілого), який першим розпочав сварку, сперечався з матір’ю. Неюридичне розуміння обвинуваченим своєї провини з приводу висунутого йому обвинувачення значно ускладнює процес її доказування. У таких випадках рекомендовано ставити уточнюючі запитання. Відповіді на ці запитання повинні розкривати суб'єктивне розуміння обвинуваченим вини та бути пізнавальними для слідчого в плані з’ясування того, чому не визнається провина. По-перше, це можливо якщо існує неюридична інтерпретація; по-друге, через незгоду зі змістом пред'явленого обвинувачення. Приклад запитання: «Ви згодні зі змістом пред'явленого вам обвинувачення?»; «Чому ви вважаєте себе невинним?»

У злочинах про навмисне заподіяння тілесних ушкоджень процес формування мотиву не завжди однозначний, що ускладнює його встановлення та доказування. Вчинення злочину навмисно, із заздалегідь обміркованим наміром, як правило, припускає чіткий, стійкий, сформований мотив і конкретну мету. Особи, які вчинили такі злочини, чітко їх усвідомлюють і можуть назвати. При вчиненні злочину з умислом, що виник раптово, коли події злочину відбувались дуже швидко, особа знаходилася в нетверезому стані, у стані емоційної нерівноваги, формування мотиву відбувається на несвідомому рівні або свідомо імпульсивно. У таких випадках особа, яка вчинила злочин, не завжди чітко усвідомлює мотив; або мотив залишається в сфері підсвідомості, і, відповідно, допитуваний не може пояснити мотив свого злочинного діяння. Це може сформувати припущення щодо скоєння невмотивованого злочину. У свою чергу, встановлення в процесі розслідування невмотивованого злочину породжує питання про справжній механізм вольової поведінки, про несвідоме як регулятор поведінки, а отже, й питання про осудність особи.

Вивчення показань підозрюваних і обвинувачених виявило, що не всі особи мають правильне розуміння мотиву злочину. Як правило, неповнолітні, громадяни похилого віку, особи, що мають низький освітній рівень, розумово відсталі, особи, які страждають хронічним алкоголізмом, підмінюють поняття мотиву злочину іншими. Найчастіше мотив вони розглядають як мету, а, відповідаючи на питання про мету діяння, повторюються у своїх показаннях, вважаючи їх тотожними.

Вивчений масив кримінальних справ і результати інтерв'ю співробітників ОВС свідчать, що на практиці зустрічаються випадки, коли осудна особа не може пояснити мотиви або мету скоєного нею злочину. Втім, на те, що мотив може бути неусвідомленим, вказується й у психологічній літературі [див. 80.с.249]. Варто також враховувати можливість збігу мотиву та мети злочину. І навпаки, одну й ту ж мету можливо ставити перед собою, керуючись різними мотивами. Тому необхідно проводити ретельний аналіз доказів імпліцитного (невиразного, припустимого) мотиву. Для встановлення мотиву злочину пропонується використовувати таки рекомендації.
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   16

Схожі:

Вимоги до рівнів шуму та вібрації
Санітарні норми допустимих рівнів шуму на робочих місцях", затверджених Міністерством охорони здоров'я срср, гр n 2411-81 "Гігієнічні...



База даних захищена авторським правом © 2017
звернутися до адміністрації

pravo.lekciya.com.ua
Головна сторінка