Пошук по сайту


Рекомендації щодо тактики встановлення мотиву злочину - Тяжкості тілесних ушкоджень

Тяжкості тілесних ушкоджень

Сторінка14/16
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   16

Рекомендації щодо тактики встановлення мотиву злочину

«Мотивом злочину вважаються внутрішні спонукання, якими керується суб'єкт при вчиненні злочину. Мотив – це рушійна сила злочину, це внутрішня спонука його вчинення» [78.с. 57].

Мотив має складну структуру. По-перше, мотив починається з виникненням потреби, яка супроводжується емоційним занепокоєнням, невдоволенням. По-друге, усвідомлення мотиву поступеневе: спочатку усвідомлюється, у чому причина емоційного невдоволення, що необхідно людині для існування в даний момент, потім усвідомлюється об'єкт, якій відповідає даній потребі й може її задовольнити (формується бажання), пізніше усвідомлюється, яким чином, за допомогою яких дій можливо досягти бажаного. По-трете, енергетичний компонент мотиву реалізується у реальних вчинках. Якщо усвідомлення потреби не цілком відповідає справжній необхідності, яка викликає незадоволення, то людина може не знати дійсної спонуки своєї поведінки. До неусвідомлених мотивів відносяться: потяг, навіювання, настанова, фрустраційні стани. При таких мотивах людина недостатньо чітко усвідомлює потребу, у неї несвідомо формується готовність до певних дій, й вона сама не розуміє, чому вона так неадекватно реагує на якійсь подразник.

При з’ясуванні мотиву злочину не можна виключати можливість його несвідомої детермінації. З. Фрейд відзначав: «...несвідомий намір вичікує якогось приводу...» [81.с.273]. Привід не ховається в глибинах підсвідомості та несвідомого. Особа може тривалий час, як усвідомлено, так і несвідомо чекати приводу (зручного випадку) для реалізації своїх намірів і задоволення потреб. На відміну від мотиву, привід має більшу виразність зовні, він усвідомлюється особою, яка вчинила злочин, зрозумілий й очевидний для інших учасників події злочину. Саме тому пізнання мотиву злочину може здійснюватися через встановлення приводу. При інтерв'юванні співробітників ОВС один із респондентів розповів, що в його практиці був випадок, коли мотив злочину маскувався приводом.

Так, у ході слідства було встановлено, що Б. побив П. нібито за те, що її 10-річній син рвав посаджений Б. виноград. Про це свідчили сам обвинувачений Б., потерпіла П. й свідки-очевидці, які підтверджували, що тілесне ушкодження заподіяне через виноград. Але, спосіб заподіяння ушкоджень, характер тілесних ушкоджень викликали сумнів щодо справжнього мотиву діяння обвинуваченого Б. Його реакція була явно неадекватною на пару зірваних грон напівстиглого винограду. Лише при допиті одного із сусідів Б., слідчому стало відомо про те, що старший син П. згвалтував дочку Б. Після цього їх сім'ї стали ворогувати, між членами їх сімей протягом багатьох років були неприязні відносини. Результати перевірки показань свідка підтвердили цей факт і розкрили справжній мотив злочину – неприязні стосунки, почуття помсти. Зірваний виноград був лише приводом, а не причиною психічного зриву, який привів до вчинення злочину.

Такий приклад показує те, як обвинувачений не усвідомлює мотив свого діяння, те, як мотив підсвідомо маскується приводом, як привід усвідомлюється та приймається за мотив, і те, як третя особа (свідок) може бути джерелом даних про справжній мотив злочину. Саме тому, тактика встановлення мотиву злочину повинна грунтуватися на з’ясуванні таких обставин:

1. У чому була потреба обвинуваченого.

2. Що в нього викликало занепокоєння, подразнення, почуття незадоволення.

З'ясовуючи ці обставини, варто пам'ятати про значне різноманіття потреб і можливості їх інтеграційного існування. Так, для людини властиві фізіологічні потреби (голод, спрага, статевий потяг, самозбереження), потреба досягнення успіхів і запобігання невдач, потреба незалежності, потреба самореалізації, потреба у повазі, потреба в безпеці, потреба порозуміння тощо. Ознаки різноманіття й інтеграції потреб властиві і для мотиву. Мотивів злочину може бути декілька. Між ними може бути, як тісний каузальний зв'язок, так і боротьба мотивів. Психологічною причиною заподіяння тілесного ушкодження може бути одночасно мотив влади, самоствердження, агресії, помсти, ворожості. При цьому один мотив може бути основним, а інший буде похідним. Наприклад, похідним від мотиву ревнощів може бути мотив помсти. Це обгрунтовує необхідність встановлення не тільки найближчих подій, тих які безпосередньо передують злочину, але й віддалених, що мали місце в більш-менш далекому минулому.

3. Що стало приводом вчинення злочинних діянь. Доречно відзначити, що привід треба розглядати як найближчий факт, якийсь подразник, причину, яка провокує реакцію, що спонукається мотивом. Вдалим прикладом для розуміння приводу може бути описаний вище випадок, коли 10-річний П. зірвав два грона винограду. Оскільки привід перебуває в причинно-наслідковому зв'язку з поведінкою потерпілих або третіх осіб, є необхідність пізнання й встановлення безпосередньо їх поведінки. Можливо, саме вона стала приводом для вчинення злочину.

Для встановлення мотиву злочину рекомендується використовувати такі тактичні прийоми:

1. Слідчий психоаналіз. Постановка в ході допиту питань, спрямованих на встановлення мотиву злочину, є одним із нечисленних способів, який матеріалізує субстанцію «психо» узовні. Зміст запитань до допитуваного прямо залежить від того: 1) чи вчинено злочин із заздалегідь обміркованим наміром або з умислом, що виник раптово; 2) чи правильно особа, яка вчинила злочин, розуміє психологічні причини своїх діянь, чи правильно вона інтерпретує поняття мотиву злочину; 3) на якому рівні психологічної регуляції поведінки (свідомість, предсвідомість, підсвідомість, несвідоме) здійснювалося формування мотиву злочину. Зазначені чинники впливають на ступінь суб'єктивного усвідомлення обвинуваченим мотиву вчиненого ним злочину, на можливість того, що особа зможе пояснити психологічну причину свого діяння. Перед формулюванням питання про мотив заподіяння тілесного ушкодження, слід встановити та старанно проаналізувати: а) відомості про всі обставини події злочину; б) поведінку обвинуваченого та потерпілого, що передувала злочину; в) взаємовідносини між обвинуваченим і потерпілим до події злочину; г) інформацію, яка характеризує особистість обвинуваченого та потерпілого, а саме: їх освітній та інтелектуальний рівень, соціальні установки, переконання, риси характеру, темперамент, родинний стан, стан здоров'я, вид соціальної діяльності, захоплення; д) відомості, які свідчать про форму вини.

Формулюванню запитання про мотив злочину обов'язково повинно передувати проведення слідчого психоаналізу. У особи, що проводить допит, повинні бути гіпотези про психологічні причини злочинних діянь. На підставі цих гіпотез необхідно формулювати зміст запитань. Запитання про мотив злочину повинні активізувати розумові процеси допитуваного щодо усвідомлення ним і пояснення психологічних причин скоєного злочину. Р.С. Немов відзначав, що мотиви вчинків заздалегідь не обмірковуються, принаймні, до кінця. Усвідомлення відбувається тоді, коли людині потрібно щось зрозуміти чи пояснити у своїй поведінці [82.с.410]. Тому необхідно задавати такі запитання, відповіді на які, були б суб'єктивним поясненням обвинуваченого щодо мотиву вчиненого ним злочину. Логічно правильне формулювання запитань про мотив злочину – другий тактичний прийомом, який слід використовувати при допиті.

2. Постановка запитань. Перша група запитань повинна вказувати допитуваному напрямок його думок, тобто допитуваний повинен зрозуміти, що предметом запитання, а отже і його відповіді, є психологічна сторона злочину. Такими запитаннями, наприклад, можуть бути:

  1. Які психологічні причини скоєного вами діяння?

  2. Що в психологічному плані спонукало вас вчинити злочин?

  3. Ви можете пояснити психологічні причини, які викликали у вас бажання вчинити це діяння?

Задавати запитання типу: Чому ви це вчинили? – не рекомендується. Це запитання узагальнює коло декількох понять. Його варто конкретизувати. Увага допитуваного повинна бути акцентована на психологічних причинах його злочинної поведінки. Прийнятним буде таке питання: Чому ви це вчинили з психологічної точки зору?

Друга група запитань може бути інтерпретаційно-пізнавального характеру. У допитуваного необхідно з'ясувати, чи правильно він розуміє смислове значення слова “мотив” злочину, і чи відрізняє він його від приводу. Такі запитання повинні бути прямими та конкретними. Наприклад:

1. Що таке мотив, а що таке привід?

2. У чому різниця між мотивом і приводом злочину?

Якщо відповіді на ці запитання правильні, слід ставити запитання: Що було у вас мотивом діяння, а що було приводом?

У ході допиту можливо використовувати активаційні запитання. Їх суть полягає в тому, щоб зміст запитань активізував розвиток думки допитуваного про мотив свого діяння. При цьому неприпустимо викладати в запитанні власне припущення про мотив злочину. Приклад активаційного запитання: Невже до вчинення цих дій вас спонукав лише факт відмови вашої дружини пояснити, де вона була? Активаційні запитання застосовують в тому випадку, коли мотив формувався на рівні предсвідомого, тобто «у даний момент неусвідомлений, але може легко стати таким, якщо залучить до себе увагу свідомості» [81.с.443].

3. Роз’яснення. Якщо допитуваний неправильно інтерпретує значення мотиву чи приводу, слід роз'яснити йому їх поняття і різницю. Таке роз'яснення слід також розглядати як тактичний прийом, який використовується при допиті з метою встановлення мотиву злочину. Оперувати в процесі постановки запитань термінами "мотив", "привід" треба лише тоді, коли допитуваний правильно розуміє суть їх смислового значення.

4. Демонстрація поінформованості про факти. Цей тактичний прийом рекомендується використовувати у випадках, коли через почуття сорому або з інших міркувань обвинувачений приховує справжній мотив або привід злочину. Наприклад, слідчий з оперативних джерел знав, що Ж. заподіяла тілесне ушкодження своєму чоловіку у зв'язку з його аморальним вчинком (статевий зв'язок із їхньою дочкою). На допиті обвинувачена визнала свою вину але, не називала мотив свого діяння. У процесі бесіди слідчий сказав Ж., що йому відомо про інцест. Для обвинуваченої приховувати справжній привід та мотив злочину стало марним, й вона дала правдиві показання про мотив злочину.

5. Використання спеціальних пізнань. Цей тактичний прийом рекомендується використовувати в тих випадках, коли мотив носить імпліцитний характер, коли його формування здійснювалося на рівні підсвідомості або несвідомого, коли особа, яка вчинила злочин, не може пояснити мотиви свого діяння. Для встановлення мотиву злочину до участі в допиті обвинуваченого (підозрюваного) може бути притягнутий спеціаліст. У якості спеціаліста необхідно залучати психолога. Бажано, щоб у своїй фаховій діяльності він спеціалізувався на психоаналізі. Участь при допиті психіатра рекомендується лише в тому випадку, коли є підстави гадати про психічну патологію допитуваного. Перед проведенням допиту необхідно ознайомити спеціаліста з матеріалами кримінальної справи, якщо дозволяють обставини з оперативною й іншою непротокольованою інформацією, яка є в розпорядженні слідчого і має значення для встановлення мотиву злочину. Спеціаліст повинен бути орієнтований на об'єкт пізнання (у даному випадку – це мотив злочину), перед ним необхідно поставити мету, узгодити з ним способи, за допомогою яких він може здійснювати свою діяльність під час допиту.

У психологічній науці прийнято вважати, що в основі поведінки знаходиться потреба. «Ніхто не може зробити що-небудь, не роблячи цього водночас заради якоїсь із своїх потреб...» [83.с.245]. Напевно, тому, даючи показання щодо мети діяння, обвинувачені часто називають кінцеву мету, яка спонукається потребою: «щоб він перестав мене ображати», «щоб він мене більше ніколи не бив», «щоб вона готувала їсти і ходила в магазин», «щоб він так більше не жартував» тощо. Про проміжну мету, тобто про безпосередню злочинну мету – заподіяння фізичного болю за допомогою тілесного ушкодження або калічення, свідчать дуже рідко. Здійснення кінцевої мети йде через реалізацію проміжної. У нашому випадку – це тілесне ушкодження. За допомогою заподіяння тілесного ушкодження досягається кінцева мета, яка задовольняє потребу особи, що скоїла злочин. У криміналістичній літературі злочин нерідко розуміють як різновид соціальної діяльності. Останнє справедливо, оскільки злочин у сутності – діяльність, тільки протиправна. Всяка ж діяльність є цілеспрямованою, і з'ясовування мети злочину має принципове значення при розслідуванні навмисного заподіяння тілесних ушкоджень. Тим часом, результати досліджень показали, що у 67 % кримінальних справ про навмисне заподіяння тяжких і середньої тяжкості тілесних ушкоджень не було даних, що свідчать про мету злочину.23 Для усунення цієї хиби пропонується використовувати рекомендації, що вказані нижче.

Рекомендації щодо тактики встановлення мети злочину в ході допиту

Одним з об'єктів пізнання й елементом предмету допиту є мета злочину. У кримінальному праві під метою злочину розуміється «уявний результат, якій є у свідомості винного, до якого він прагне, вчиняючи злочин. Мета може бути найближчою і кінцевою (проміжною і перспективною)» [78.с.58; 84.с.466.].

Аналогічно інтерпретується мета у психології, де її розглядають як «безпосередньо усвідомлений результат, на який у даний момент спрямована дія. Мета є мотиваційно-спонукаючим змістом свідомості, який сприймається людиною як безпосередній й найближчий очікуваний результат її діяльності» [82.с. 393].

Мета – це образне уявлення та припущення про віртуальну дійсність, яка знаходиться ще в майбутньому, тобто ще повинна бути здійснена, й може бути реалізована.

Встановлення суб'єктивної сторони злочину проходить через пізнання не тільки мотиву, але й мети злочину. Мета є невід'ємним елементом психологічного механізму поведінки людини (за винятком психоаномалій і патологій).

При розслідуванні злочинів про заподіяння тілесних ушкоджень необхідність встановлення мети дії або бездіяльності особи, яка скоїла злочин, має важливе, принципове значення. Мета вказує на те, до яких змін дійсності прагнула людина, настання яких результатів вона очікувала. Саме тому, встановлена мета діяння є важливим аргументом доказу форми вини, обставиною, яка впливає на кваліфікацію злочину. Практична складність при розслідуванні злочинів про заподіяння тілесних ушкоджень полягає у вирішенні питання про кваліфікацію діяння як злочину проти життя або проти здоров'я. У дійсності, об'єктивна сторона цих злочинів може бути ідентичною. І в тому, і в іншому випадку вона виражається в заподіянні тілесного ушкодження. Розмежування злочинів проти життя й здоров'я проводиться за суб'єктивною стороною злочину. Одним з її елементів є мета. Якщо враховувати такі обставини коли: 1) мета діяння може бути нерівнозначна (неадекватна) її мотиву та приводу; 2) різноманітні види діяння, що мають ту саму мету, можуть спонукатися різними мотивами; 3) різні цілі діяння можуть супроводжуватися тим самим мотивом; 4) мета діяння може бути проміжною чи кінцевою, отже, встановлення мети діяння в злочинах проти життя й здоров'я є обов'язковою умовою, що дозволяє правильно здійснити видову кваліфікацію злочину. Однією з ознак, який дозволяє робити висновок про необережну форму вини, є очевидна невідповідність мети діяння з результатом, який наступив. При цьому і проміжна, і кінцева мета повинні виключати заподіяння тілесного ушкодження.

У літературі можна зустріти думку про те, що мета є структурним елементом саме діяльності [85.с.22]. Таке ствердження є спірним. Мета характерна не тільки для предметної діяльності, де вся психічна та фізична активність спрямована на вчинення злочину. Мета буде і там, де діяльність складається з ряду пов'язаних між собою дій, епізодів поведінки: підготування, вчинення, приховування злочину. Мета властива й дії як одиничному акту, що складається з дій-операцій. Дія як частина діяльності має цілком самостійну, усвідомлену мету. Якщо спосіб злочину містив у собі підготування або приховування злочину, то раціонально буде встановити окремо мету кожного з цих етапів діяльності. Це буде сприяти пізнанню та доказуванню суб'єктивної сторони злочину. Безумовно, необхідно встановлювати мету діяння як одиничного акту злочину.

Якщо у процесі вільної розповіді обвинувачений не повідомить про мету своїх діянь, то її необхідно з'ясувати, поставивши ряд запитань. Насамперед, необхідно з'ясувати, для чого особа діяла саме таким чином, які результати бажала досягти. Для цього можливо ставити такі запитання:

1. Для чого ви діяли таким способом і чого бажали досягти своїми діями?

2. Що ви бажали змінити своїми діями?

3. Яким ви бачили результат свого діяння?

4. Якою була мета вашого діяння?

Якщо обвинувачений буде говорити про свою перспективну мету (наприклад, «щоб він мене більше не бив», «щоб вона влаштувалася на роботу та перестала вести утриманський спосіб життя), не розповідаючи про проміжну мету (тобто заподіяти тілесне ушкодження, біль, фізичні страждання), реалізація якої забезпечила б досягнення першої, то варто задавати запитання такого характеру:

1. За допомогою вчинення яких дій ви мали намір досягти своєї кінцевої мети?

2. Ви намагалися досягти своєї мети через заподіяння фізичного болю, тілесного ушкодження?

3. Можливість досягнення поставленої мети обумовлювалася необхідністю заподіяння тілесного ушкодження?

4. Ножове поранення (фізичний біль, перелом хребта тощо, у залежності від характеру тілесного ушкодження) було для вас тим результатом, настання якого забезпечило б досягнення вашої мети?

У перелік запитань про мету злочину повинні входити й ті, які спрямовані на з'ясовування ступеня значимості мети для суб'єкта. Такими запитаннями можуть, наприклад, бути:

1. Що могло відбутися, якби ви не здійснили реалізацію своєї мети?

2. Наскільки важливим було для вас добитися своєї мети?

Постановка цих запитань необхідна для з'ясування актуальності названої обвинуваченим мети й для висування слідчої версії про можливість існування іншої, домінуючої мети.

Обов'язковою є постановка запитань щодо реалізації мети обвинуваченого з моменту закінчення безпосередньо злочинних діянь. Відповідь на це запитання перебуває в логічній залежності зі з'ясовуванням питання про те, чи не є діяння суб'єкта замахом на вбивство, чи не було в особи іншої мети. При формулюванні цього запитання необхідно враховувати попередні відповіді обвинуваченого про мету й інші, вже встановлені обставини справи. Наприклад, розслідуванням встановлено, що В. ображав І. Не витримавши І. завдав удару молотком по голові В. Відразу після удару В. впав, його протиправні діяння були припинені. Але І. продовжував його бити, наносячи численні удари ногами і молотком у різноманітні частини тіла В. На запитання про мету злочинних діянь обвинувачений І. відповів: «Метою моїх дій було припинення хуліганських дій В., а саме, щоб він перестав виражатися нецензурною лайкою на мою адресу». У такому випадку раціонально після того, як обвинувачений зазначить свою мету, запитати: «Своїми діями ви досягли цієї мети?» Після відповіді слід задати запитання-аргумент: «Після того, як ви вдарили В. молотком по голові той упав, більше вас не ображав, його діяння були припинені і, названа вами мета була досягнута, але якою метою ви керувалися, коли стали продовжувати його бити?»

При з'ясовуванні мети, можна, використовувати тактичні рекомендації, які стосуються встановлення мотиву злочину. Зокрема, слідчий психоаналіз, ставлення інтерпретаційно-пізнавальних запитань, використовувати прийом роз'яснення тощо.

При допиті обвинувачених (підозрюваних) слід враховувати їх психологічні особливості. Оскільки, характерними психологічними властивостями особистості злочинців є вразливість, емоційна нестійкість, імпульсивність і тривожність, то й особі, яка проводить допит, рекомендується: 1) шанувати почуття власної гідності обвинуваченого, здійснюючи це в культурі спілкування з ним; 2) уникати фактору очікування обвинуваченим часу початку слідчої дії; 3) не перебивати розповідь обвинуваченого, а якщо це вкрай необхідно, то слід зробити тактовно; 4) не розмовляти з обвинуваченим підвищеним тоном; 5) не висловлювати в категоричній формі сумнівів у правдивості його показань; 6) уникати тривалої концентрації уваги обвинуваченого на одному питанні; 7) не припускати поводження, що може викликати негативні емоції до особистості слідчого (наприклад, паління або розпивання кави під час допиту, позіхання, потягування, неетична поза тощо); 8) не висловлювати загрозливої для обвинуваченого інформації (наприклад: «за таке вам можуть дати п'ять років»); 9) спокійне й урівноважене спілкування з допитуваним; 10) впевнена манера поводження.

Одним із важливих тактичних прийомів допиту є прийом індивідуалізації. Індивідуалізація тактики допиту обумовлена різними динамічними особливостями протікання психічних процесів та фізичних дій у людини. Так, для однієї людини потрібно більше, ніж для іншої, часу для того, щоб включитися в розумову роботу або переключитися з міркування над однією темою на іншу. Деякі швидко викладають свої думки, інші – у повільному темпі. Тому при допиті необхідно намагатися шляхом методу спостереження визначити тип темпераменту допитуваної особи та обрати темп спілкування, відповідно до її особливостей.

Слід зазначити наявність особливостей, властивих процесу встановлення вини, мотиву, мети злочину за показаннями потерпілого або свідків. Проблематичність цього питання пов'язана з нематеріальною природою суб'єктивної сторони злочину. Для особи, що вчинила злочин, елементи суб'єктивної сторони злочину є продуктом його особистої свідомості, волі. Стадії їх безпосереднього сприйняття в обвинуваченого (підозрюваного) немає. «Етап сприйняття особою суб'єктивної сторони своїх дій замінюється етапом мотивації і регуляції злочинної поведінки.» [32.с.131]. Для умовиводів потерпілого та свідків про мотив, мету й інші елементи суб'єктивної сторони злочину необхідна стадія сприйняття органами почуттів їх зовнішнього прояву, сприйняття хоча б часткової матеріалізації “психо” зовні через дію або діяльність злочинця. Це обумовлює необхідність у ході допиту потерпілого та свідків встановлювати джерела одержання ними інформації про елементи суб'єктивної сторони злочину.

При допиті, в предмет показань потерпілих і свідків повинен входити не тільки виклад ними відомих обставин чи фактів, але і пояснення їх психологічної суті. Для цього необхідно ставити запитання такого характеру:

1. Як ви вважаєте, тілесне ушкодження заподіяне умисно або за необережністю?

2. На підставі яких фактичних даних ви стверджуєте, що тілесне ушкодження заподіяне навмисно (за необережністю)?

3. Що стало (могло стати) мотивом (причиною) виникнення умислу?

4. Що стало приводом до вчинення злочину?

5. Якою, на вашу думку, була мета особи, що скоїла злочин?

6. На підставі яких фактичних даних ви стверджуєте саме про названий вами мотив, привід і мету злочину?

Зміст відповідей потерпілого та свідків буде визначати коло наступних запитань. Пізнавальне і доказове значення питань, які ставлять, повинно бути спрямоване на розширення, уточнення, деталізацію та перевірку їх показань про суб'єктивну сторону злочину. Наприклад, якщо потерпілий скаже, що про мотив злочину йому відомо з висловлень обвинуваченого, то необхідно буде ставити такі запитання:

1. Який зміст цих висловлень?

2. Ви передаєте дослівно зміст висловлень гр. Н. або їх смислову суть?

3. Коли, де, та за яких обставинах ви чули ці висловлення?

4. Хто крім вас чув (міг чути) ці висловлення?

Якщо свідок-очевидець заявить про те, що про умисел обвинуваченого він робить висновок з характеру злочинних дій, то необхідно буде встановити об’єм сприйнятої їм події злочину. Так, наприклад, якщо очевидець бачив лише те, як Н. кинув із балкона залізний брусок, якій впав на Р., що стояв у низу, ще не свідчить із великою достовірністю про навмисну форму вини обвинуваченого Н. Якщо ж свідок бачив сцену сварки Н. та Р., чув погрози на адресу Р. з боку Н., бачив як Н. прицільно, з розмахом і силою кинув брусок у потерпілого Р., це дійсно дає йому об'єктивні підстави вважати про умисел особи саме на заподіяння тілесного ушкодження. Якщо свідок розповідає про елементи суб'єктивної сторони злочину, роблячи висновок із характеру злочинних діянь, у таких свідків завжди треба з'ясувати повноту (епізодність) бачених ними подій злочину, а також встановити їх особисте смислове розуміння побаченого.

У свідків джерелом інформації про елементи суб'єктивної сторони злочину може бути поінформованість від інших осіб, або безпосереднє сприйняття ними яких-небудь подій, конфліктних ситуацій, які виникали між обвинуваченим і потерпілим ще до злочину. Їх знання про події, причини конфлікту можуть вказувати на окремі елементи суб'єктивної сторони злочину, наприклад, на мотив.

Аналіз допитів свідків виявив, що часто їх показання залежать від суб'єктивного відношення свідка до потерпілого й особи, яка скоїла злочин. Так, наприклад, К. (мати) взяла на себе вину за злочин, що вчинив її син. Проте, зміст її показань суперечив характеру і локалізації тілесних ушкоджень, виявлених на трупі. У слідчого відразу виникла підозра в самообмові. Через деякий час К. (син) признався в тому, як він просив матір, щоб вона взяла на себе вину. Та погодилася це зробити, оскільки їй стало жаль сина. Можливість самообмови потребує ретельної перевірки зізнань у вчиненні злочину. У таких випадках раціонально використовувати прийом встановлення винної поінформованості, коли про окремі обставини може знати лише особа, яка вчинила злочин.

На практиці зустрічаються численні випадки, коли свідок через неюридичне розуміння вини або, маючи особисту психологічну настанову на те, хто винен у тому, що трапилося, у своїх показаннях умисно перекручує інформацію про обставини злочину на користь якоїсь особи. Тому, у ході допиту свідків необхідно завжди з'ясовувати їх відношення не тільки до обвинуваченого, але і до потерпілого. Під час бесіди зі свідком рекомендується одержати інформацію про його симпатію або антипатію до потерпілого й обвинуваченого, довідатися про його особисту думку «хто винуватий» із погляду моралі, справедливості. Ефективним буде використання психологічного прийому – гри ролей. Суть його проста. Свідку, якого допитують, пропонується роль (образ), визначається сценарій і ставиться завдання. У процесі виконання ним цієї ролі ніби приховано добуваються відомості, які становлять певну зацікавленість. Наприклад, слідчий, обгрунтованно припускає, що у свідка упереджене відношення до потерпілого. Із тактичних розумінь, слідчому необхідно переконатися в цьому. Для цього в процесі бесіди свідку пропонується роль і ставиться завдання: «Будь це двісті років тому, де ви були б суддею, кому б ви наказали дати 50 батогів А. (обвинувачений) або Н. (потерпілий)?» Роль (суддя), сценарій (судовий процес 19 століття), завдання (визначити і покарати винного) – це відвертаючий атрибут прийому, метою якого є з'ясовування питання про те, винність кого презюмує допитуваний.

Для оцінки об'єктивності показань свідків та потерпілих необхідно знати мотивацію їх показань. В.О. Коновалова відзначила, що «мотиви показань свідка або потерпілого можуть істотно різнитися й обумовлюватися їхньою зацікавленістю, власними прагненнями. У зв'язку з цим, необхідно ставити серію запитань, що дозволять визначити мотиви, якими керується особа, яка дає показання» [22.с.83].

Проведеними дослідженнями були виявлені факти зміни потерпілими своїх показань на користь обвинуваченого. В основному це було властиво для потерпілих із числа родичів і подружжя обвинуваченого. Мотивами зміни показань, як правило, були жалість (побоювання того, що суд обере покарання у вигляді позбавлення волі) та користь (небажання погіршення свого матеріального становища через необхідність сплати юридичної допомоги, відшкодування витрат закладу охорони здоров'я; небажання щоб обвинувачений через засудження втратив роботу; небажання відрахувань із його заробітку, якщо буде призначене покарання у вигляді виправних робіт). Ця обставина потребує ретельного проведення допиту потерпілих, які є родичами, подружжям або членами сім'ї особи, яка вчинила злочин. Їх допит повинен бути докладним і деталізованим. Його обсяг і зміст повинні в максимально виключати необхідність проведення додаткового допиту цих осіб, особливо, на предмет встановлення суб'єктивної сторони злочину.

До речі, слід відзначити, що допит потерпілого, що має з важкий стан здоров'я, потрібно проводити у присутності лікаря. У цьому випадку лікар виконує функції спеціаліста, що стежить за станом здоров'я хворого. Перед допитом слід витребувати довідку про те, що хворий-потерпілий є контактним, перебуває в ясній свідомості та може давати показання; або безпосередньо на початку проведення самого допиту одержати про це усний висновок лікаря, зміст якого обов'язково необхідно внести до протоколу допиту. Допит потерпілих з ушкодженнями, небезпечними для життя, доцільно проводити із застосуванням звуко-, або відеозапису. У випадку смерті потерпілого, звуко-, відеозапис його показань у більшому ступені буде свідчити про їх достовірність. Прослуховування або перегляд запису обвинуваченим показань, які дав померлий потерпілий, може сприяти викриттю обвинуваченого у брехні й успішно використовуватися як тактичний прийом при його допиті.

Для правильної організації тактики проведення допиту завжди слід визначити предмет показань і предмет допиту. В.О. Журавель правильно вказував на необхідність розмежування цих понять, відмічаючи, що предмет допиту являє собою більш широке поняття, ніж предмет показань [86.с.6]. Предметом показань обвинувачених, потерпілого та свідків можуть бути: 1) констатація дійсних фактів, подій і станів, що були або є: а) констатація відомих фактів про дозлочинні події, які мають відношення до злочину; б) констатація фактів самої події й обставин злочину; в) констатація фактів постзлочинних подій; 2) інтерпретація й аргументація суб'єктивної сторони злочину; 3) повідомлення про джерело інформації. Предметом допиту повинні бути обставини, які підлягають встановленню і доказуванню, а також інформація оперативно-тактичного значення. Предмет допиту визначає особа, яка його проводить. Перелік типових обставин, які підлягають встановленню при розслідуванні злочинів даної категорії, викладений у підрозділі 2.2. цієї роботи. Виходячи з цього, потрібно визначати предмет допиту.

При допиті, у залежності від тактичної ситуації й інших обставин, загальні методи встановлення суб'єктивної сторони злочину можуть бути такими:

1. Встановлення суб'єктивної сторони злочину паралельно з об'єктивною стороною (паралельний метод). Суть прийому полягає в доречній постановці запитання про елементи суб'єктивної сторони одночасно при розповіді допитуваного про фактичні обставини події злочину, про об'єктивні факти.

2. Встановлення суб'єктивної сторони злочину після з'ясовування об'єктивної сторони (сепаративний метод). Перевага цього тактичного прийому полягає в тому, що аналіз зовнішньої картини злочину буде сприяти моделюванню загального зображення «психологічного механізму» злочину, побудові версій про форму вини, мотиви, приводи, мету злочину, що, у свою чергу, дозволить визначити, логічно упорядкувати та правильно сформулювати перелік необхідних для постановки запитань.

3. Встановлення окремих елементів суб'єктивної сторони злочину через поєднання першого та другого методів (комплексний метод).

  1. Метод при якому предметом допиту є тільки суб'єктивна сторона злочину (опредмеченний метод). Цей метод рекомендовано використовувати, коли при попередньому допиті не була встановлена суб`єктивна сторона злочину чи її окремі елементи, а також у випадках, коли імпліцитну (невиразну) суб`єктивну сторону злочину чи її окремі елементи, у зв`язку з складністю їх пізнання, доцільно встановлювати окремим допитом, із можливим залученням фахівця-психолога.

Психологічний генезис суб'єктивної сторони злочину та імпліцитність її елементів, а також вимоги щодо форми та джерел доказів, роблять допит однією з небагатьох слідчих дій, здійснення якої дозволяє встановити суб'єктивну сторону злочину за ідеальними слідами. У цьому аспекті функціональне значення допиту суттєво зростає. Від якості його проведення залежить ймовірність пізнання і можливість доказування психологічного механізму злочину. Тому, при розслідуванні злочинів про умисне заподіяння тілесних ушкоджень, особливу увагу слід приділяти тактиці проведення допиту.

На закінчення, треба відзначити можливість використання рекомендацій щодо тактики проведення допиту при проведенні очної ставки, а також при одержанні пояснень на етапі перевірки заяви або повідомлення про злочин.
3.4. Особливості тактики проведення відтворення обстановки та обставин події (далі ВОтаОП)

ВОтаОП належить до числа найбільш складних слідчих дій. При розслідуванні злочинів про навмисне заподіяння тяжких і середньої тяжкості тілесних ушкоджень результати проведення ВОтаОП мають важливе, а іноді вирішальне, доказове значення.

На відміну від інших слідчих дій, ВОтаОП властиві деякі особливості. По-перше, проведенню ВОтаОП повинне завжди передувати проведення інших слідчих дій, тому що ВОтаОП перебуває у причинно-наслідковому зв'язку із вже наявною у справі інформацією. По-друге, причинною обумовленістю необхідності проведення ВОтаОП найчастіше є версія, яка ставить під сумнів дійсність якогось факту. По-третє, для успішного проведення ВОтаОП потрібна велика підготовча робота. Така робота спрямована не тільки на організацію безпосередньо самого ходу проведення цієї слідчої дії, але й на утворювання необхідних експериментальних умов, будову моделі предметів або подій, визначення обгрунтованих методів досліджень, які будуть застосовані при ВОтаОП.

Результати вивчення судово-слідчої практики виявили, що необхідність проведення ВОтаОП при розслідуванні злочинів про навмисне заподіяння тілесних ушкоджень, в основному, виникає: 1) коли необхідно реконструювати видозмінену обстановку місця події; 2) при необхідності встановлення механізму заподіяння тілесного ушкодження або слідоутворення; 3) для встановлення характеру дій учасників події злочину; 4) з метою перевірки показань обвинуваченого, потерпілого або свідків.

Ця обставина, з позиції інтересів методики розслідування злочинів, по суті визначає аспект, із погляду якого раціонально розглядати питання про особливості проведення цієї слідчої дії.

Зміна обстановки місця події до моменту прибуття співробітників міліції є характерною рисою злочинів цієї групи. Часто це трапляється через спробу якої-небудь особи надати першу допомогу потерпілому, або при наданні її медичним персоналом.

Якщо злочин вчинений у житловому приміщенні, часто трапляються випадки, коли особи, які мешкають у ньому, навмисно, або через непорозуміння після події злочину надають предметам житлової обстановки їх звичайне положення й належний для них вигляд. Зрозуміло, такі дії змінюють слідову картину місця події, ускладнюючи тим самим пізнавальні процеси слідства. Виправити таке положення можливо шляхом проведення ВОтаОП. Метою проведення ВОтаОП у даному випадку є реконструкція (повна або часткова) обстановки (слідової картини) місця події. Така реконструкція дозволить візуально спостерігати і зафіксувати початковий вигляд місця події, провести масштабні виміри, визначити позу трупа, взаєморозміщення предметів, що мають відношення до події злочину.

Перед проведенням реконструкції місця події необхідно: 1. Провести огляд місця події в тому вигляді, у якому воно є на момент прибуття. 2. З'ясувати, чи була змінена обстановка місця події, ким, коли, у якому обсязі, яким чином. 3. Допитати особу, яка змінила обстановку місця події. При допиті треба встановити: а) у якому вигляді і коли бачила особа обстановку місця події до її зміни; б) коли, навіщо і яким чином була змінена обстановка місця події; в) чи зможе особа відтворити початкову обстановку, яку вона бачила, слідову картину місця події за своїми описами, по-пам’яті.

Не у кожному випадку зміни обстановки місця події слід проводити її реконструкцію. Зі змісту допиту буде очевидним наскільки значні були зміни обстановки місця події. Проведення реконструкції доцільне тоді, коли через внесені зміни істотно змінюється смислове значення слідової картини злочину, втрачається пізнавальна і доказова роль слідів злочину, у великому ступені викривляється уявлення про саму подію злочину.

При розслідуванні злочинів про тілесні ушкодження перед слідством завжди виникає задача щодо визначення механізму заподіяння тілесного ушкодження. Іноді вирішення такого завдання може здійснюватися лише шляхом проведення слідчого експерименту. Мета експерименту – перевірити наявні показання обвинуваченого, потерпілого або свідків про безпосередні обставини заподіяння тілесного ушкодження. При такому експерименті слід виявити можливість або неможливість заподіяння того тілесного ушкодження, що наявне в потерпілого, в умовах конкретного місця злочину, тим знаряддям, маніпуляціями та способом, про які сказано у показаннях. Наприклад, слідчим експериментом можливо встановити чи могла особа, будучи притиснутою спиною до стіни, зробити рукою замах великої амплітуди; або визначити динаміку падіння тіла людини за допомогою манекена. Зрозуміло, що при проведенні слідчого експерименту треба брати до уваги допустимість і обгрунтованість методів експериментального дослідження. Наприклад, для встановлення траєкторії падіння людини з висоти, слід використовувати манекен, якій якомога більше подібний за фізичними характеристиками до тіла тієї особи, яка впала (вага, довжина, центр ваги в манекені повинен бути аналогічним центру ваги тіла людини в положенні до падіння). Оскільки у висновку СМЕ повинні бути вказівки на механізм виникнення ушкоджень, при встановленні неочевидного механізму заподіяння тілесного ушкодження, що здійснюється за допомогою проведення ВОтаОП, завжди доцільно забезпечити участь судово-медичного експерта.

Окремі обставини злочину, об'єктивна можливість яких перевіряється шляхом експерименту, можуть бути найрізноманітнішими. Характер експериментальних дій буде визначатися за кожним злочином індивідуально, у залежності від обставин справи. Якщо проведення слідчого експерименту ускладнюється необхідністю використання спеціальних пізнань, то слід залучати для допомоги спеціаліста. Вибір спеціаліста залежить від характеру обставин, які будуть перевірятися, та технічних засобів, які планується використовувати при експерименті. До проведення експерименту раціонально проконсультуватись з спеціалістом на предмет визначення найбільш ефективних способів, за допомогою яких може проводитися експериментальне дослідження.

Фіксація результатів слідчого експерименту має важливе доказове значення. Основним та обов’язковим способом фіксації є протокол. Проте, для переконливості і достовірності доказів, отриманих при ВОтаОП, рекомендується здійснювати фото-, або відеозйомку.

Якщо в самій події злочину, стосовно заподіяння тілесного ушкодження, активно брала участь група осіб, то необхідно встановити характер дій і ступінь участі в злочині кожної особи. Для цього рекомендується провести ВОтаОП окремо з кожним обвинуваченим, а при необхідності з потерпілим, свідком. При цьому необхідно, щоб ними демонструвалися не тільки свої дії, але й дії інших учасників події злочину. Це потрібно для виявлення розбіжностей у їх показаннях, що може сприяти викриттю брехні, або буде визначати подальший предмет обставин, які підлягають встановленню. Окреме проведення ВОтаОП із кожним учасником події злочину потрібне для того, щоб уникнути можливості узгодження ними своїх показань і дій. При проведенні спільного ВОтаОП можлива, як навмисна, так і ненавмисна адаптація особистих показань до тих, які дали інші учасники слідчої дії.

При розслідуванні злочинів про навмисне заподіяння тілесних ушкоджень часто виникає необхідність перевірки показань обвинувачених, потерпілого або свідків. Така перевірка може стосуватися різноманітних фактів, реальність яких слід перевірити. Найчастіше це: 1) перевірка можливості бачити або чути за певних обставин; 2) перевірка можливості вчинення особою конкретних дій; 3) перевірка причетної поінформованості, тобто знання про окремі обставини злочину, які не можуть бути відомі іншій особі.

До проведення перевірки показань завжди слід докладно і детально допитати про ті обставини й факти, які будуть перевірятися. З'ясовуванню також підлягають питання: 1) чи бажає особа брати участь у проведенні ВОтаОП; 2) які у неї мотиви на згоду брати участь у слідчій дії, досягнення якої мети бажає особа, на що сподівається.

Пізнавальна і доказова функція ВОтаОП не обмежується лише можливістю відтворення об'єктивних фактів події злочину. Важливою рисою цієї слідчої дії є та, що в процесі її проведення можливо встановити елементи суб'єктивної сторони злочину.

Безумовно, мають рацію ствердження тих вчених, які вказують на неможливість відтворення психологічних процесів і станів. Проте, не можна не визнати того, що в ході ВОтаОП можливо отримати інформацію про суб'єктивну сторону злочину. Характер вини, мотив і мета особи, що скоїла злочин, можливо встановити за допомогою: 1) одержання пояснень (це пряма форма одержання відомостей про суб'єктивну сторону злочину); 2) спостереження за демонстрацією окремих дій або ряду взаємозалежних дій діяльності (це опосередкована форма одержання інформації про суб'єктивну сторону злочину). Відмінною рисою ВОтаОП від інших слідчих дій є можливість одержання інформації про суб'єктивну сторону злочину через комплексну форму, тобто шляхом спостереження за демонстрованими діями при одночасному їх супроводі відповідними поясненнями. Сприйняття й інтерпретація є гносеологічною основою, засобом пізнання і встановлення суб'єктивної сторони злочину в ході проведення ВОтаОП.

Невід'ємним тактичним прийомом при проведенні ВОтаОП є постановка запитань, спрямованих на з'ясовування психологічних чинників злочину. Зрозуміло, сформулювати перелік конкретних запитань не можливо через індивідуальність особливостей обставин кожної кримінальної справи. Зміст запитань може бути аналогічним запитанням, які задають при допиті.

До числа загальних методичних рекомендацій, відповідно до тактики встановлення суб'єктивної сторони злочину в ході проведення ВОтаОП, можна віднести такі:

1. Оскільки, в ході перевірки показань здійснюється відтворення дій, то завжди доцільним буде постановка запитання про мету, бажаний результат як наслідок злочинних дій.

2. Якщо в ході проведення ВОтаОП буде встановлена можливість альтернативи поведінки, то слід поставити запитання про те, чому і з якою метою був обраний саме такий характер дій.

3. При проведенні ВОтаОП необхідно також поставити запитання: 1) про усвідомлення особою суспільно небезпечного характеру своїх дій; 2) про передбачення особою настання небезпечних наслідків, бажання або свідоме допущення настання цих наслідків; 3) про мотив і привід, які спонукали особу до вчинення злочинних дій.

4. У процесі ВОтаОП слід також задавати запитання, спрямовані на пояснення факту невідповідності характеру дій, що демонструються, із названою метою цих дій. (Такі запитання слід задавати лише у випадку виявлення такого факту).

5. Якщо в ході відтворення дій будуть демонструватися окремі жести, які мають значення для встановлення суб'єктивної сторони, то слід задавати запитання, які стосуються їх смислової інтерпретації.

Аналіз протоколів ВОтаОП виявив, що при проведенні цієї слідчої дії не завжди ставлять запитання про суб'єктивну сторону злочину. Через це, обмежуються можливості виявлення важливих нематеріальних ознак складу злочину. Тому особі, яка проводить ВОтаОП, необхідно розширювати пізнавальну та доказову роль цієї слідчої дії шляхом використання прямої, опосередкованої і комплексної форм встановлення суб'єктивної сторони злочину.

На закінчення, слід відзначити, що КПК не врегульовує порядок проведення ВОтаОП у житловому приміщенні або на інших об'єктах нерухомого майна фізичних чи юридичних осіб. Гарантована недоторканність житла (ст. 30 Конституції України, ст. 141 КПК) й право користуватися і розпоряджатися своєю власністю (ст. 41 Конституції України, ст. 4 Закону України «Про власність») роблять неможливим проведення ВОтаОП у житловому приміщенні, на інших приватних об'єктах нерухомого майна без згоди їх власників. Статтею 194 КПК не передбачений примусовий порядок проведення ВОтаОП. Цю правову прогалину завжди слід враховувати при плануванні й організації проведення ВОтаОП.

Додаток А.
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   16

Схожі:

Вимоги до рівнів шуму та вібрації
Санітарні норми допустимих рівнів шуму на робочих місцях", затверджених Міністерством охорони здоров'я срср, гр n 2411-81 "Гігієнічні...



База даних захищена авторським правом © 2017
звернутися до адміністрації

pravo.lekciya.com.ua
Головна сторінка