Пошук по сайту


ПЕРЕДМОВА - Тяжкості тілесних ушкоджень

Тяжкості тілесних ушкоджень

Сторінка2/16
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16

ПЕРЕДМОВА


В Україні здоров'я людини визнається найвищою соціальною цінністю (ст. 3 Конституції України), що, у свою чергу, визначає зміст і спрямованість діяльності правоохоронних органів щодо реалізації охоронних функцій держави. Важливу роль у цьому відношенні відіграє юридична наука, яка забезпечує інтелектуальний потенціал і базис ефективної роботи цих органів.

Створення правової держави, гуманізація суспільства, реформування правової системи та зміна громадської правосвідомості змушують по-новому поглянути на діяльність, спрямовану на розкриття та розслідування злочинів. Тому, одним із найбільш важливих і актуальних для криміналістики як науки є питання щодо розробки нових, які б відповідали сьогоденню, тактичних і методичних рекомендацій стосовно розслідування злочинів, зокрема, злочинів, що посягають на тілесну недоторканність людини.

Серед злочинів проти особи велику небезпеку становлять ті, що посягають на здоров'я людини. Розслідування злочинів, пов'язаних із заподіянням тілесних ушкоджень, обумовлено характерними рисами, що значно ускладнює процес слідства. Складність розмежування умисно заподіяних тяжких тілесних ушкоджень від замаху на вбивство або самого вбивства у слідчій і судовій практиці досить часто призводить до помилкової кваліфікації цих діянь. Визначальним чинником, що дозволяє кваліфікувати діяння як злочин проти життя або ж як злочин проти здоров'я є суб'єктивна сторона злочину. Тим часом, на практиці виникають великі труднощі щодо встановлення суб'єктивної сторони діяння. Відсутність теоретичних і методичних розробок щодо встановлення обставин нематеріальної природи впливає на якість провадження дізнання та досудового слідства, надає можливість злочинцям маніпулювати кваліфікаційними ознаками суб’єктивної сторони злочину на свою користь. У свою чергу, це формує громадську думку про неспроможність правоохоронних органів протистояти злочинцю, породжує відчуття несправедливості у потерпілих, їх родичів.

Розподіл злочину на об'єктивну та суб'єктивну сторони визначив необхідність двостороннього характеру всієї праці. У криміналістиці недостатньо вивчені питання щодо встановлення і доказування обставин нематеріальної природи. Саме тому, у роботі приділяється значна увага суб'єктивній стороні злочину, з позиції криміналістичного інтересу.

Окреме встановлення складу злочину щодо умисного заподіяння тілесного ушкодження потрібно у випадках сукупності злочинів або при скоєні складових злочинів. Наприклад, перевищення влади або службових повноважень, розбій, вимагання, в процесі яких були заподіяні тілесні ушкодження. Тому рекомендації, викладені у цьому посібнику, можуть бути корисними при розслідуванні будь-яких злочинів, пов’язаних із заподіянням тілесних ушкоджень.

Різноманітність обстановки злочинів, способів їх учинення, мотивів та мети злочинів, специфічність використовуваних злочинцями знарядь і засобів, а також наявність вказаних вище чинників обумовлюють необхідність особливого тактичного підходу щодо діяльності по розслідуванню умисного заподіяння тяжких і середньої тяжкості тілесних ушкоджень. Безумовно, індивідуальні ознаки кожного злочину потребують своїх особливостей щодо вибору тактики розслідування. Але, діалектичні закономірності фактів та явищ, дозволяють використовувати криміналістичну методику розслідування як дедуктивний спосіб пізнання: від загального до окремого.

При розслідуванні певного злочину завжди слід враховувати чинник закономірностей і випадковостей розкриття та розслідування злочинів. Нерозкритий злочин – наслідок помилок правоохоронців, засуджений злочинець – результат їх бездоганної роботи. Сподіваюсь, що запропонована методика розслідування тяжких і середньої тяжкості тілесних ушкоджень буде сприяти усуненню помилок правоохоронців, сприятиме реалізації прав потерпілого.

Автор

P.S. Щиро дякую своїх наставників та учителів В.П. Бахіна, В.І. Гаєнко, В.І. Женунтія, А.В. Іщенко, Н.І. Клименко, І.П. Козаченко, В.О. Коновалову, В.А. Колесника, В.К. Лисиченко, О.Н. Ярмиша, своїх колег О.О. Бондаренко, О.О. Ігнатенко, В.Г. Лисогора за доброзичливе відношення і всебічну підтримку, надану автору при захисті дисертації, а також своїх батьків Людмилу Миколаївну і Олександра Віталійовича за практичну і моральну допомогу.

РОЗДІЛ 1

ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ МЕТОДИКИ РОЗСЛІДУВАННЯ УМИСНОГО

ЗАПОДІЯННЯ ТЯЖКИХ І СЕРЕДНЬОЇ ТЯЖКОСТІ ТІЛЕСНИХ УШКОДЖЕНЬ


  1. Криміналістична характеристика умисного заподіяння тяжких і середньої тяжкості тілесних ушкоджень



Криміналістична характеристика є важливим елементом у структурі методики розслідування злочинів. Дотепер криміналістична характеристика злочинів залишається предметом наукових дискусій і досліджень. Визначення поняття криміналістичної характеристики відіграє важливу роль у науці. Розробка понятійного апарату є принциповим і важливим питанням для науки. Як було відзначено В. І. Сіфоровим, визначення поняття є результатом пізнання дійсності й інструментом подальшого наукового пошуку [1. c.7]

Багато криміналістів присвятили свої роботи дослідженню проблем криміналістичної характеристики злочинів. Необхідно відзначити, що процес формування розвитку різних поглядів вчених-криміналістів на проблеми криміналістичної характеристики й їх аналіз показали у своїх роботах Р.С. Бєлкін [2.c.183-193], О.Н. Колесниченко, В.О. Коновалова [1.c.3-16], М.В. Салтевський [3.c.128-133], О.В. Старушкевич [4.c.5-16], І.Ф. Крилов [5.c.31-32], В.В. Клочков [6.c.19-25] та інші вчені.

Вперше про криміналістичну характеристику злочинів та її елементи висловлювався у своїх роботах О.Н. Колесниченко [7]. Його теоретичну ідею підтримало багато вчених, тому питання про криміналістичну характеристику злочинів одержало свій подальший розвиток у їх працях.

Вчені-криміналісти, що досліджують проблеми криміналістичної характеристики, не завжди однотипно підходять до визначення її поняття й системи.

Так, Р.С. Бєлкін відзначає, що криміналістична характеристика окремого виду злочину повинна містити в собі характеристику типової вихідної інформації, систему даних про способи вчинення і приховування цього виду злочинів, типових наслідків їх застосування, характеристику особистості типового злочинця, типових мотивів і мети злочину, особистості потерпілих, деяких обставин вчинення злочину (часу, місця, обстановки) [8.c.25].

Як ідеальну модель типових зв'язків і джерел доказової інформації, що закономірно формується, розглядають криміналістичну характеристику злочинів В. Г. Гончаренко, Г.А. Кушнір, В.Л. Підпалий. Вони ж пропонують розглядати криміналістичну характеристику на філософському рівні, інтерпретувавши її як абстрактну інформаційну структуру розслідуваної події, закономірно і детерміновано відображеної в реальному світі [9.c.5]. У якості складових елементів криміналістичної характеристики злочинів автори пропонують такі елементи: тип (вид, рід, категорія) події; засіб вчинення і приховування злочину; типові джерела матеріально-фіксованої інформації; типові джерела вербальної інформації; коло осіб, де може знаходитися особа, що вчинила злочин; типові мотиви й мету вчинення такого роду злочинів [9.c.6-7].

О. Н. Колесниченко криміналістичну характеристику визначив як систему відомостей про криміналістично значимі ознаки злочинів даного виду, що відображає закономірні зв'язки між ними та служить побудові й перевірці слідчих версій для вирішення основних завдань розслідування [10.c.30]. До істотних ознак її змісту він відносить: 1) відомості про криміналістично значимі ознаки злочину даного виду; 2) систему відомостей, що включає дані про закономірні зв'язки між ознаками злочинів; 3) систему відомостей, які служать побудові й перевірці слідчих версій для вирішення конкретних завдань розслідування [10.c.35].

П. М. Кубрак, розмежовуючи поняття криміналістичної характеристики на загальну і конкретну, розглянув конкретну криміналістичну характеристику злочинів як систему відомостей про сукупність криміналістично значимих ознак, згрупованих у залежності від типових особливостей виду або групи злочинів, і відображення сторін їхнього механізму в обумовлених життєвих ситуаціях і матеріальній обстановці, у яких вони відображаються [11.c.16].

І. М. Лузгін у своїй статті «Деякі аспекти криміналістичної характеристики і місце в ній даних про приховування злочинів» пише, що криміналістична характеристика злочинів є інформаційною моделлю події і тому є її аналогом. Подібно до будь-якої інформаційної моделі, вона припускає зниження рівня інформаційної насиченості, зосереджує увагу на істотних і типових ознаках, відвертаючись від поодинокого [12.c.26]. Елементами криміналістичної характеристики, на його думку, повинні бути: типові способи підготування, вчинення і приховування злочинів, використані знаряддя злочину; характер бездії; етапність діяння; типові умови кримінальної ситуації, що детермінують вибір способів та умов підготування, вчинення і приховування злочину; мотив і мета діяння; типові сліди й документи як матеріальні джерела інформації; особливості їх утворення, знищення, приховування; взаємні зв'язки слідів; найбільш імовірні свідки; особливості особистості злочинця, потерпілого, свідків, чинники, що впливають на формування їх показань і поведінку під час слідства; характер і розмір шкоди [12.c.28]. Він вважає недоцільним включати в криміналістичну характеристику опис слідчих ситуацій, а також шляхів доказування й етапи розслідування бо це стирає різницю між ними й методикою розслідування [12.c.28].

Відмічаючи принципове значення криміналістичної характеристики як загальної категорії методики розслідування окремих видів злочинів, М. В. Салтевський розглядає її першим елементом методики розслідування й визначає криміналістичну характеристику як інформаційну модель, яка являє собою кількісно-якісний опис типових ознак конкретного виду (групи) злочинів. «Криміналістична характеристика не просто опис інформації, яка стосується криміналістично важливих ознак, а кількісно-якісний опис, що відображає кореляційні зв'язки між ознаками, що дозволяють будувати прогностичні моделі подій, які розслідуються, будувати криміналістичні версії щодо об'єктів, які розшукуються, конкретних осіб, причетних до злочину» [3.c.129-130; 13.c.310].

О. В. Старушкевич визначив криміналістичну характеристику злочинів як модель системи зведених відомостей про криміналістично значимі ознаки виду, групи або конкретного злочину [4.c.30].

В. І. Шиканов, вказуючи на необхідність вивчення системного утворення високого рівня, пропонує включити криміналістичну характеристику злочину як одну з підструктур міждисциплінарної (інтегрованої, синтезованої) характеристики окремих видів злочинів. У міждисциплінарну характеристику окремих видів злочинів В. І. Шиканов включив 4-и підструктури: 1) кримінально-правову характеристику даного виду злочину; 2) кримінально-процесуальну характеристику; 3) криміналістичну характеристику (як наукову абстракцію, що відображає, в основному на статистичному рівні дані, які можуть виявитися корисними для повного, всебічного й об'єктивного розслідування). Сам автор визнає труднощі у розробці міждисциплінарної характеристики окремих видів злочинів через різноманітні взаємно неузгодженні системи знань. Він вважає, що пряме об'єднання цих систем, можливо за умовою втілення ідеї конфігуратора – особливої системи уявлень, що утворюються спеціально для синтезу різних знань про один і той самий об'єкт [14.c.41-43]. Це підтверджує необхідність вивчення характеристики злочину за всіма чотирма напрямками (науками), а вже після цього, їх ідеї можуть бути синтезовані. Роль синтезатора, як було відзначено Г. А. Матусовським, повинна виконувати юридична характеристика окремих видів злочинів [15.с.122-123].

М. П. Яблоков визначає криміналістичну характеристику злочину як систему опису криміналістично значимих ознак виду, групи й окремого злочину, які виявляються в особливостях способу, механізму й обстановки його вчинення. Це надає уявлення про злочин, особистість його суб'єкта та інші обставини, про певну злочинну діяльність, яка покликана забезпечити успішне вирішення завдань щодо розкриття, розслідування і попередження злочинів [16.c.45].

Аналіз, як вище викладених, так й інших численних визначень поняття криміналістичної характеристики злочину, дає можливість виділити ряд ознак, властивих, якщо не всім, то більшості з цих визначень. Думки більшості авторів схожі в тому, що криміналістична характеристика злочинів це: 1) сукупність даних (відомостей), інформація про злочини, які характеризуються, і певні, пов'язані із ними явища; 2) сукупність (система) ознак властивостей, слідів, відношень злочину; 3) інформація, що має криміналістичне значення; 4) характеристика конкретного, реального злочину й наукова абстракція двох рівнів, яка виділяє типові ознаки певних категорій злочинів (видів і груп) і злочину взагалі; 5) важливий елемент окремої методики.

Дотепер немає наукового консенсусу й у визначенні структури елементів криміналістичної характеристики злочинів. Є розходження й у загальному розумінні її змісту. Вчені, звичайно, включають у зміст криміналістичної характеристики загальний або відносно деталізований перелік елементів криміналістичної характеристики злочинів. В основному, до нього входять дані про спосіб вчинення злочину і приховування його; дані про сліди злочину і місце їх знаходження; про особливості обстановки (умови), у якій відбувався злочин; про особу правопорушника; про особу жертви злочину (по деяких категоріях справ); про безпосередній об'єкт злочинного посягання.

Деякі автори відносять до елементів криміналістичної характеристики злочинів дані: про слідчі ситуації; про причини й умови, що сприяють вчиненню злочину; про умови охорони від злочинного посягання безпосереднього предмету злочину; про мотиви та мету злочину; про поведінку злочинця до та після скоєння злочину; про застосовані злочинцем засоби й джерела їх одержання, злочинні навички та зв'язки; про поширеність злочинів даного виду; про основні напрямки розслідування, класифікації злочинів даного виду тощо.

Проте, як було відзначено Г. А. Матусовським, криміналістична характеристика складається саме в сфері такого об'єкта дослідження як злочин, а не розслідування злочину [17.c.55]. Тому було б правильно не включати в криміналістичну характеристику в якості елементів дані, що безпосередньо стосуються самої діяльності по розкриттю і розслідуванню злочину. Така позиція чітко визначає обсяг, межу поняття криміналістичної характеристики злочинів.

Зміст криміналістичної характеристики злочинів повинен містити в собі лише істотні, криміналістично значимі, типові, взаємозалежні ознаки злочину, що обумовлюються практичною необхідністю.

Абстрактного опису криміналістичної характеристики злочину бути не може. Логічною підставою розподілу ряду елементів, з яких складається криміналістична характеристика, є склад злочину [18.c.56-57]. Як було відзначено В. М. Кудрявцєвим, поняття злочину може мати різні ступені абстракції [19.c.48]. Склад злочину як абстракція більш високого ступеня дає уявлення про вимоги закону, про властивості скоєного діяння, визначає суспільну небезпеку та предмет доказування. Криміналістична характеристика, як інформаційна модель, відбиває узагальнені ознаки елементів злочинів, їх закономірні зв'язки, які можуть міститися у конкретному злочині, маючи пізнавальну і методологічну функцію.

Отже, криміналістичну характеристику можна розглядати як науково-інтегровану, узагальнену інформаційну модель типових та сталих, взаємозалежних, криміналістично значимих відомостей про певні злочини.

Будь-який злочин характеризується низкою ознак, зв'язків та опосередкувань. Ця множина властивостей індивідуалізує його як одиничне явище. Водночас, у силу дії різноманітних закономірностей, у кожному злочинному діянні є й загальні з іншими злочинами риси [20.c.5]. Безперечно, конкретний злочин потребує індивідуального підходу при його розслідуванні. Проте, практика і результати наукових досліджень криміналістичної суті злочинів доводять, що масив видових (групових) злочинів має загальні, властиві усьому виду ознаки злочину. Отже, узагальнені істотні ознаки, виявлені у визначеного масиву злочинів, можливо розглядати як ознаки кожного злочину. Наявність загальних ознак визначається складом злочину, законом діалектики, повторюваністю предметів, взаємозв'язком речей і явищ.

Виходячи з цього, можна казати, що структура криміналістичної характеристики злочинів складна, не повною мірою однакова для окремих видів і груп злочинів. З погляду криміналістичної необхідності, інтерес становлять виділення і вивчення таких видів зв'язків елементів криміналістичної характеристики, що мають характер закономірностей, спираються на дані узагальнення практики. Значення цих зв'язків пояснюється тим, що елементам криміналістичної характеристики, відомим на початку розслідування, будуть відповідати інші, ще невідомі на даний момент розслідування елементи. Це буде сприяти процесу розслідування. Водночас, у залежності від виду злочину, форми вини, з якою він вчиняється, об'єкта посягання й окремих його особливостей, такі самі структурні елементи в характеристиках різних злочинів можуть бути різними за значенням. Так, наприклад, при розслідуванні крадіжок особистого майна характеристика жертви злочину має менше криміналістичне значення, ніж при розслідуванні злочинів проти життя чи здоров'я.

Криміналістична характеристика злочинів про навмисне заподіяння тяжких і середньої тяжкості тілесних ушкоджень повинна включати такі елементи: 1) місце, час, обстановка вчинення злочину; 2) способи готування до злочину; 3) способи вчинення злочину; 4) мотиви і мету злочину; 5) засоби вчинення злочину1; 6) сліди злочину (у широкому розумінні); 7) дані про особу, яка вчинила злочин; 8) дані про жертву злочину (потерпілого).

Одним з елементів криміналістичної характеристики злочинів є час і місце, обстановка їх вчинення. Як показали результати досліджень, 32 % навмисно заподіяних тяжких і середньої тяжкості тілесних ушкоджень відбуваються навесні, 26 % – зимою, 23 % – влітку, 19 % – восени. Щодо астрономічного часу вчинення навмисних злочинів даної групи було встановлено, що 36 % злочинів відбувається увечері (з 18 до 22 годин), 34 % – вдень (з 10 до 18 годин), 26 % – вночі (з 22 до 6 годин), і 4 % – зранку (з 6 до 10 годин).

У більшості випадків злочини мають одноразовий характер. Злочинні діяння безупинні в часі. Одноразовим можна назвати злочин, який вчинено у конкретний час, де злочинне діяння мало разовий характер. Наприклад, засуджений К. у 23 години 05 хвилин вдарив кухонним ножем у ділянку черева гр. Б. Часто зустрічаються випадки, коли визначена сукупність (множина) злочинних дій, що настають слідом одна за одною, безупинні в часі. Наприклад, гр. М. через неприязне ставлення завдав табуретом серію ударів потерпілій Т., заподіяв їй тяжке тілесне ушкодження, внаслідок якого настала смерть потерпілої. Такі діяння відбуваються у визначений проміжок часу – в період із 1430 до 1440 годин. Зустрічаються злочини, пов'язані з «розривами» у часі, з тимчасовими проміжками більш-менш тривалого характеру. Наприклад, гр. К. 11 і 13 серпня 2003 р. бив потерпілу Б., чим заподіяв їй тілесні ушкодження середньої тяжкості. Або гр. О. після нанесення серії ударів потерпілій П., стала їсти і вживати спиртні напої, після чого знову продовжила побиття потерпілої.

Місце вчинення злочину можливо розглядати з двох позицій:

  1. Місце вчинення злочину як природно-соціальні умови навколишнього середовища. За результатами досліджень, найбільша кількість тілесних ушкоджень – 51 % відбувається в житлових приміщеннях (квартира, будинок); 29 % – на вулиці, у провулках і на подвір'ях; 16 % – в інших приміщеннях (виробничих, навчальних, у під'їздах, прибудовах, підсобних помешканнях); 1 % – у громадських місцях (парки, зони відпочинку, вокзали); 1 % – на транспортному засобі; 1 % – у місцях проведення культурно-масових заходів (стадіон, клуб, дискотека, ресторан); 1 % – на відкритих ділянках місцевості (пустирі, посадки, поля тощо).

  2. Місце вчинення злочину як місце, де безпосередньо було заподіяно тілесне ушкодження. Воно має умовні просторові межі, які визначаються, як правило, при проведенні огляду місця події. Вивчення й узагальнення судово-слідчої практики виявило, що при навмисному заподіянні тілесного ушкодження найчастіше місце вчинення злочину обмежено невеличкою площею або визначається межами різних просторових ділянок (інтеграційне). Рідко зустрічаються злочини, де місце вчинення має великі просторові межі. (Наприклад, при заподіянні тілесного ушкодження способом волочіння тіла людини прив'язаного до транспортного засобу, що рухається). Виключно зустрічаються злочини, місце вчинення яких не визначається чіткою просторовою межею. Такі злочини відрізняються за способом заподіяння тілесного ушкодження (наприклад, коли особа стріляє з пневматичної рушниці з покрівлі свого будинку і влучає в око жертві, що знаходиться на землі) або незвичайністю середовища, у якому відбувався злочин (наприклад, заподіяння тілесного ушкодження в повітряному просторі при стрибку з парашутом).

Злочини про навмисне заподіяння тілесного ушкодження відбуваються, як правило, в умовах очевидності. Варто констатувати той факт, що в більшості випадків – 52% є свідки-очевидці злочину, й вони раніше були знайомі або з жертвою або з особою, яка вчинила злочин, або з ними обома. Такі свідки, як правило, не є співучасниками злочину. Проте, буває, коли вони фізичними діями або вербально сприяють чи перешкоджають вчиненню злочину. Зустрічаються випадки, коли тілесна недоторканність свідка-очевидця спочатку була об'єктом посягання, і йому завдали побої або легке тілесне ушкодження, а в наступному, особа, що заступилася за нього, стала або жертвою злочину, або особою, яка вчинила злочин.

У криміналістичних характеристиках злочинів особливий інтерес становлять відомості про особу, що вчинила злочин. Не тільки для криміналістики, але і для психології, філософії є дискусійним питання про ті відомості, що характеризують особистість, про дослідницькі межі, в яких можна вивчати особистість. У цьому дослідженні обсяг, у якому вивчалася особа, що вчинила злочин, визначався відомостями, які являють собою криміналістичний інтерес, й особистість злочинця вивчалася в багатьох аспектах. Безперечно, що криміналістична характеристика особи, яка скоїла злочин, буде більш корисною для практики лише при комплексному дослідженні. Тому вивчалися біографічні дані, суспільні й службові характеристики, відношення особи до вчиненого, відомості про умови та спосіб життя обвинувачуваного, постзлочинна діяльність особи, яка вчинила злочин, психологічні риси характеру й інші дані.

Більшість умисно заподіяних тяжких та середньої тяжкості тілесних ушкоджень вчинялося особами у віці від 30 до 40 років – 30 %. У віці від 40 до 50 років – 24 % ; від 25 до 30 років – 15 % ; понад 50 років – 14 % ; від 20 до 25 років – 11 % ; від 16 до 20 років – 5 % ; від 14 до 16 років – 0,7 % і від 11 до 14 років – 0,3 %.

При цьому 87 % злочинів було скоєно особами чоловічої статі, а 13 % – особами жіночої статі. 94 % досліджуваних злочинів вчинялось однією людиною, 6 % – у співучасті (де 5 % злочинів вчинялось двома особами). Більше половини злочинів (51%) вчинялися особами, що перебували в стані алкогольного сп'яніння. 4,8 % зазначених злочинів скоєно особами, що не мають визначеного місця проживання, а 0,6 % злочинів вчинялось приїжджими.

В узагальненому вигляді, освітній рівень осіб, які заподіяли умисне тілесне ушкодження, можна охарактеризувати так: 24% осіб, що вчинили злочин, мали базову загальну середню освіту; 61% – повну загальну середню освіту; 9% мали базову вищу освіту (з освітньо-кваліфікаційним рівнем «молодший спеціаліст»); 6% – повну вищу освіту (з освітньо-кваліфікаційним рівнем «спеціаліст»).

На момент вчинення злочину 40 % осіб, які його скоїли, були без визначеного роду діяльності, занять. В інших випадках 41 % – складали робітники; 11 % – службовці; 4 % – студенти та учні; 4 % – пенсіонери.

З 49 професій (посад) осіб, що вчинили злочин, частіше усього зустрічалися: слюсар, водій, електрик, зварювальник, муляр.

Із загального числа осіб, що заподіяли умисне тілесне ушкодження, 54% вчинили злочин уперше. А з 46 % раніше засуджених: 10 % були засуджені за злочини проти життя, здоров'я, свободи і гідності особистості; 36 % були засуджені за інші види злочинів. З названих осіб, що вчинили злочин повторно, визнаних особливо небезпечними рецидивістами, було 5 %. Осіб, які залучалися раніше до адміністративної відповідальності, було 9 %.

Заслуговує на увагу та обставина, що особистість злочинця в основному характеризується за місцем проживання, роботи, навчання позитивно – 57%; 20% – негативно, а 23% наявних у кримінальних справах характеристиках осіб, яки вчинили злочин, висловлюються чи протилежні відомості, що характеризують особу, або одночасно як позитивні, так і негативні характеристики різних підприємств, установ, організацій2.

Респонденти з числа працівників ОВС України, характеризуючи особистість обвинувачуваного, в основному вказували на те, що особа, яка умисно заподіяла тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження, як правило, вчинила злочин у стані алкогольного сп'яніння, не має постійного місця роботи або тривалий час не працює, належить до малозабезпечених прошарків населення, з низьким освітнім рівнем і деспотичною поведінкою у сім'ї3.

Для 53% злочинців характерним був такий родинний стан: неодружений (незаміжня), розведений (розведена), вдівець (вдова).

Злочин за своїм складом має двоїстий характер – об'єктивний і суб'єктивний. При розслідуванні злочину пізнавальна діяльність здійснюється в двох напрямках – пізнання об'єктивної сторони злочину і пізнання суб'єктивної сторони злочину. Як було відзначено В.О. Коноваловою: «Злочин – це акт, у якому виявляється складна взаємодія соціальних, економічних, психологічних та інших чинників» [22. c. 24]. Тому характеризувати особу, яка вчинила злочин, без висвітлення її психічних особливостей було б неправильно.

При ознайомленні з висновками психіатричних і психологічних експертиз4, які проводилися при розслідуванні кримінальних справ про навмисне заподіяння тяжких і середньої тяжкості тілесних ушкоджень, були виявлені найбільш часто повторювані відомості, що характеризують особистість злочинця: виразний егоцентризм, підвищена самооцінка, нетерпимість до обмежень, схильність до розрядки емоційної напруги у конфліктах з іншими особами, акцентуація характеру, емоційна нестійкість, розвинений синдром тривожності, неправдивість, схильність до асоціальних форм поведінки, хронічний алкоголізм. Рідко у характеристиці характеру злочинця зустрічаються: аномальні особисті якості, психопатичні риси характеру, інфантилізм, зниження інтелекту, різноманітні стадії склерозу судин головного мозку.

Найбільше значення в структурі злочину в психологічному плані мають мотив і мета вчинення злочину. За даними проведених досліджень, типовими мотивами навмисного заподіяння тілесного ушкодження є: помста – 32%; неприязнь – 11%; жорстокість – 10%; злість – 9%; ревнощі – 9%; користь – 3%.

Цікавим є процес формування такого мотиву злочину, як помста. Іноді, особа виношує в собі намір помститися протягом місяців або років. У інших випадках, бажання помститися виникає миттєво як відповідна реакція на якийсь подразник.

В аналізованій категорії злочинів, найчастіше мотив злочину є наслідком міжособистих стосунків. Психологія людських відносин складна та багатогранна, у зв'язку з чим мотивів злочину може бути декілька. Аналіз кримінальних справ показав, що деякі особи приховують справжні мотиви злочину, роблячи це, як правило, з метою ухилитися від кримінальної відповідальності, або пом'якшити покарання. У більшості випадків обвинувачувані (підсудні) приховують корисливі мотиви, мотив помсти, хуліганський мотив, «вуалюючи» його іншими. Особи, які вчинили злочин через неприязнь або ревнощі, в основному не приховують їх і заявляють про такі мотиви відразу. Потерпілі через почуття сорому, честолюбство, остерігаючись помсти особи, яка причинила їм тілесне ушкодження, можуть промовчати про істинний мотив злочину.

Слід зазначити, що мотив (так само як і мета) заподіяння тілесного ушкодження особами, що відбувають покарання в УВП, може бути специфічним: одержання злочинного авторитету, розплата за карточний борг, переведення до іншої УВП, дотримання злочинних традицій і звичаїв тощо.

Неприязні відносини, як правило, утворюються за тривалий період часу. Негативна інформація, враження і переживання, негативні емоції зберігаються в пам'яті людини і періодично включаються в процес формування мотиву злочину. Зустрічаються випадки, коли неприязне ставлення утворюється за короткий проміжок часу. Передує цьому, в основному, аморальна або безпринципна поведінка особи, що вступає у протиборство з менталітетом іншого індивідуума. Як правило, у таких випадках злочинні діяння відбуваються імпульсивно, без усвідомлення особою мотиву і мети діяння.

Мета злочину не є обставиною, яка підлягає доказуванню у кримінальному судочинстві. Ст. 64 КПК визначила як об'єкт доказування суб’єктивної сторони злочину винність обвинувачуваного та мотив злочину. Мета є факультативною ознакою суб'єктивної сторони злочину, за винятком ч. 2 ст. 121 КК. Встановлення мети злочину і її доказування вимагає лише та категорія кримінальних справ, де вона є в змісті гіпотези правової норми КК. Однак, на мій погляд, правильною є та точка зору, яка підтверджує, що мета є невід'ємним елементом нормальної психічної діяльності суб'єкта. «Якщо мотиваційний етап злочинного поводження закінчується прийняттям рішення, то етап практичного здійснення являє собою втілення рішення в дію. Тут психічна енергія індивіда спрямована на активну діяльність по виконанню прийнятого рішення, досягненню поставленої мети» [22. с. 29]. Саме мета, як розумовий результат, може вказувати на намір особи, яка заподіює тілесне ушкодження жертві. При наявності того самого мотиву злочину, різні суб'єкти можуть переслідувати неоднакову мету. У одному випадку – заподіяти тілесне ушкодження, а в іншому – фізичне знищення особи. Тому з'ясовування мети при розслідуванні злочинів про заподіяння тілесних ушкоджень особливо важливо. Мета прогнозує результат злочинного діяння. Діяльність, яка не має мети, не властива для психічно здорової людини.

Лише тоді, коли встановлена мета злочинного діяння, можливо зробити висновок про намір особи, яка скоїла злочин, та форму вини.

Тим часом, дослідження виявили, що у 67% вивчених кримінальних справ про навмисне заподіяння тяжких і середньої тяжкості тілесних ушкоджень немає даних, які свідчили б про мету злочину. У зв'язку з цим, неможливо з великим ступенем достовірності розглядати в даній роботі мету, як елемент криміналістичної характеристики злочинів. Але, слід зазначити, що в інших 33% кримінальних справ безпосередньо про мету злочину свідчать показання обвинувачуваного - 27%, показання потерпілого - 3%, показання свідків - 3%. Особа, яка вчинила злочин, у більшості випадків заявляє, що метою її діяння було припинити діяння потерпілого, примусити його до вчинення яких-небудь дій, або самооборона.

Традиційно одним з елементів криміналістичної характеристики злочину є спосіб злочину. Тлумачення способу злочину в криміналістиці й у кримінальному праві відрізняються. У кримінально-правовому розумінні спосіб злочину належить до факультативних ознак об'єктивної сторони злочину. Факультативними ці ознаки вважаються в зв'язку з тим, що вони існують не у всіх складах, а лише там, де вони прямо зазначені в диспозиції відповідної ст. КК, і їх встановлення впливає на кваліфікацію злочину.

М. І. Панов, проводячи дослідження з проблем способу вчинення злочину в кримінальному праві, розглянув його як визначений порядок, метод, послідовність рухів та прийомів, що застосовуються особою при вчиненні навмисних або необережних злочинів, які супроводжуються вибірковим використанням засобів учинення злочину [23.c.8]. Ним було відзначено, що спосіб вчинення злочину, виступаючи складовою частиною об'єктивної сторони злочину, наповнений у той же час вольовим змістом та характеризується як зовнішніми (об'єктивними), так і внутрішніми (суб'єктивними) ознаками [24.c.7]. Автором так само була висловлена думка, що іноді в криміналістиці спосіб вчинення злочину ототожнюється зі злочинною дією [24.c.9]. Вчені-криміналісти вважають це прийнятним. Так, наприклад, Г. Г. Зуйков відзначив: «здається правильним існування розбіжних між собою понять способу вчинення злочинів, розроблених наукою кримінального права і криміналістикою», пояснюючи це специфікою завдань, які стоять перед правосуддям і слідством [25.c.67]. На сучасному етапі більшість вчених-криміналістів розглядають спосіб злочину як систему дій суб'єкта злочину. Буде доречним викласти визначення способу вчинення навмисних злочинів, запропоноване Г. Г. Зуйковим. «Для навмисних злочинів спосіб вчинення – це система об'єднаних загальним задумом дій злочинця по підготуванню, вчиненню і приховуванню злочину, детермінованих об'єктивними й суб'єктивними чинниками, поєднаних із використанням відповідних знарядь і засобів» [26.c.320]. Проте, діяльність особи після вчинення злочину не можна розглядати як спосіб злочину, тому що всякий злочин має момент початку і закінчення. На даний час у криміналістиці в структурні елементи способу злочину традиційно входять: 1) спосіб готування; 2) спосіб вчинення злочину; 3) спосіб приховання злочину.

Розглядаючи питання про спосіб злочину, слід керуватися і криміналістичною специфікою й тим, що фундаментальним аспектом тут є кримінально-правове поняття способу, «яке являє собою базу для криміналістичних досліджень і всіх інших наук кримінального циклу» [24.c.5]. Доцільним буде розглянути це питання шляхом аналізу складових частин перелічених вище структурних елементів способу злочину, за винятком способу приховання злочину через ту причину, про яку буде вестися мова далі.

У злочинах про навмисне заподіяння тяжких і середньої тяжкості тілесних ушкоджень типовими способами підготування до злочину є:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16

Схожі:

Вимоги до рівнів шуму та вібрації
Санітарні норми допустимих рівнів шуму на робочих місцях", затверджених Міністерством охорони здоров'я срср, гр n 2411-81 "Гігієнічні...



База даних захищена авторським правом © 2017
звернутися до адміністрації

pravo.lekciya.com.ua
Головна сторінка