Пошук по сайту


Постзлочинна - Тяжкості тілесних ушкоджень

Тяжкості тілесних ушкоджень

Сторінка4/16
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16

Постзлочинна діяльність – це діяльність особи після вчинення злочину, яка знаходиться в каузальному зв'язку зі скоєним нею деліктом. Вона не обмежується рамками способів приховування злочину або протидією розслідуванню. Її слід розглядати в двох аспектах: по-перше, постзлочинна діяльність особи до моменту діяльності правоохоронних органів щодо встановлення ознак злочину, його розкриття і розслідування (тобто у період латентності делікту); по-друге, постзлочинна діяльність особи з моменту початку процесуальної діяльності правоохоронних органів щодо встановлення ознак злочину, його розкриття і розслідування. Двуаспектність розгляду постзлочинної діяльності має істотне значення. Наприклад, із моменту початку діяльності правоохоронних органів спосіб приховування злочину слід розглядати вже як протидію, (тому що особа здійснює свою діяльність, спрямовану на приховування злочину всупереч, проти діяльності правоохоронних органів), а це потребує розробки відповідної слідчої тактики. Не слід недооцінювати значення встановлення постзлочинної діяльності особи в період латентності вчиненого нею делікту. Як відзначив Б.Я. Петелін: «постзлочинна поведінка особи має пізнавальне і доказове значення для виявлення суб'єктивної сторони злочину...» [32. c.60]. Суб'єктивна сторона злочину нематеріальна за своєю природою, але вона може виявлятися зовні (залишаючи сліди) вже і після вчинення (закінчення) злочину. Це обумовлює необхідність встановлювати постзлочину діяльність особи, яка вчинила протиправне діяння, в ході слідства. В окремих випадках, у злочинах проти особистості, саме постзлочинна діяльність буде відображати суб'єктивну сторону злочину. Так, С.В. Бородін писав: «... у тих випадках, коли особа, яка заподіяла потерпілому тілесні ушкодження, перешкоджає наданню медичної допомоги, усвідомлюючи, що це може призвести до його смерті, повинна наступити відповідальність за вчинення навмисного вбивства» [33.c.208]. М.Й. Коржанський обгрунтовано вважає, якщо суб'єкт вчинив посягання на здоров'я потерпілого (заподіяв тілесні ушкодження) і після цього лишив його в небезпечному для життя стані, то він вчинив посягання на два безпосередніх об'єкти одночасно – на здоров'я і на життя. Залишення в небезпеці є самостійним складом злочину. Якщо ж винний, маючи намір вбити потерпілого, лишає його ще живого в небезпечному для життя стані, то діяння є посяганням лише на життя, тобто на один об'єкт. Залишення в небезпеці в цьому випадку є продовженням посягання на життя, й іншого злочину тут немає [34.c.47].

Постзлочинна діяльність особи, яка вчинила злочин, до початку діяльності правоохоронних органів може мати вираження у приховуванні злочину, виявленні злочину, діяльному розкаянні.

Розглянемо типові способи приховування злочинів у період латентності делікту.

  1. Замовчування – виражається в повному або частковому нерозголошенні обставин події злочину. При частковому замовчуванні особа повідомляє, як правило, знайомим, родичам якусь частину події злочину, не розголошуючи основної обставини. Наприклад, «... я побився на вулиці...», не кажучи через що, з ким, який результат бійки.

  2. Ховання слідів або засобів злочину, що, звичайно, здійснюється за місцем проживання, біля будинку або в його околицях, у місцях звичного перебування особи, яка вчинила злочин, її щоденного пересування (пішки або на транспорті).

  3. Знищення слідів або засобів злочину, як спосіб приховування злочину виражається у такому фізичному (хімічному) видозмінюванні слідів або засобів злочину, коли їх початкова форма, колір, властивість, вміст стануть безпосередньо невпізнанними або неспостережливими.

  4. Трансформація – це спосіб, при якому частково видозмінюються сліди або засоби злочину. При цьому вони залишаються такими, які впізнаються і спостерігаються, але не можуть бути ідентифікованими чи ідентифікуючими об'єктами. Наприклад, злом або сточування леза ножа, яким було заподіяно тілесне ушкодження, розведення оцтової есенції до безпечної її концентрації тощо.

  5. Введення в оману – виражається у поширенні (повідомленні) неправдивої або частково перекрученої інформації про справжній мотив, мету, обставини злочину. Цей спосіб приховування злочину зустрічається досить часто. Його використовують як особа, яка вчинила злочин, так і свідки, потерпілі. В основному, цей спосіб приховування злочину застосовують у відношенні до свідків, які не були очевидцями злочину, до друзів або родичів, медичного персоналу, з метою формування в них переконання у відсутності події злочину. Наприклад, повідомлення інформації про те, що потерпілий впав сам, і його ніхто не бив і не штовхав.

  6. Перешкоджання – спосіб приховування злочину, який може виражатися в активній та пасивній формі. Перешкоджання являє собою створення різноманітних перепон щодо з'ясування й одержання інформації про злочин. Типовим прийомом перешкоджання є обривання телефонних проводів або виведення з ладу телефонного апарату, обмеження свободи дій жертви злочину або інших осіб, перешкоджання входу до житлового приміщення медичного персоналу, сусідів. Як форму психічної перешкоди з'ясовуванню і повідомленню інформації про злочин можна розглядати погрозу. Погроза може висловлюватися, як жертві злочину, так й іншим особам, які мають інформацію про злочин.

  7. Інсценування є комбінованим способом приховання злочину. Воно полягає в створенні хибних слідів і поширенні неправдивої інформації. Найчастіше воно виражається в тому, що особа, яка вчинила злочин, сама або за допомогою інших осіб заподіює собі тілесні ушкодження (в основному, легкі за ступенем тяжкості) і розповідає про свої дії як про заходи необхідної оборони. Зустрічаються випадки, коли злочинці розривають свій одяг, вимазують його своєю кров'ю, демонстративно симулюють наявність у себе ушкоджень або хворобливих відчуттів тощо.

  8. Благання (умовляння). Цей спосіб приховування злочину зустрічається досить часто щодо злочинів про заподіяння тілесних ушкоджень. Особа, яка вчинила злочин, звертається з проханням до жертви не повідомляти про те, хто заподіяв їй тілесне ушкодження, не заявляти в міліцію про злочин. У жертви просять пробачення, каються, пропонують грошову винагороду або іншу матеріальну вигоду. Подібні діяння можуть відбуватися й по відношенню до свідків або осіб, які зацікавлені в стані здоров'я жертви, по відношенню медичного персоналу. Цей спосіб приховування злочину є психічним впливом але без погроз і шантажу. Відбувається свого роду «угода», що сприяє приховуванню злочину.

Якщо способи приховування злочину традиційно вивчалися в криміналістиці й розглядалися в методиці розслідування в межах способу злочину, то про інші елементи постзлочинної діяльності згадувалося рідко. Так, наприклад, особа, яка умисно заподіяла тілесне ушкодження, може здійснювати діяльність спрямовану не на приховування, а навпаки на виявлення злочину. Ця діяльність може виражатися: а) у повідомленні про те, що трапилося, по телефону (виклик міліції, швидкої допомоги); розповіді про те, що відбувалося родичам, знайомим; передача записки посильним тощо. Узагальнення судової і слідчої практики виявило, що 20% осіб, які умисно заподіяли тілесне ушкодження, після злочину розповідали про те, що трапилося, родичам, сусідам, колегам; б) у явці з повинною, яку здійснили 7% осіб, що умисно заподіяли тяжкі і середньої тяжкості тілесні ушкодження.

Постзлочинна діяльність особи, яка вчинила злочин, може виражатися в наданні допомоги потерпілому. Результати дослідження свідчать, що 14% осіб, які умисно заподіяли тілесне ушкодження, після вчинення злочину надавали допомогу потерпілому. Наприклад, викликали швидку допомогу, самостійно надавали першу допомогу (промивали або перев’язували рани, зупиняли кровотечу), купували лікарські засоби, створювали потерпілим різноманітні сприятливі для здоров'я умови тощо.

Стосовно до вивченої категорії кримінальних справ, постзлочинна діяльність особи з моменту початку діяльності правоохоронних органів, в основному, виражається: у нейтральній поведінці особи (бездіяльності); у сприянні чи, навпаки, протидії правоохоронним органам; у реабілітаційній поведінці особи, яка вчинила злочин.

Для нейтральної поведінки особи властива зовнішньо пасивна форма реагування на діяльність правоохоронних органів щодо розкриття й розслідування вчиненого нею злочину. Особа не виявляє інтересу до стану здоров'я жертви, їй байдуже, які показання буде давати потерпілий, і чи заявить він про злочин, виявляє байдужність до процесуальної діяльності працівників правоохоронних органів. Характерним для нейтральної поведінки є: 1) залишення свого способу життя й особистого ставлення до жертви злочину без змін; 2) нез’явлення на виклики в органи дізнання або слідства; 3) підписування процесуальних документів без ознайомлення з їх змістом; 4) відмова від ознайомлення з матеріалами кримінальної справи; 5) неспростування доказів, показань інших осіб, які суперечать його власним; 6) ігнорування своїми правами підозрюваного, обвинуваченого. Така поведінка властива для незначної категорії осіб, які заподіяли тілесне ушкодження. Це, як правило, особи, які страждають хронічним алкоголізмом, які раніше відбували покарання в місцях позбавлення волі, особи з низьким прожитковим рівнем прибутку й особи, у яких були тривалі конфліктні міжособистісні стосунки в сім'ї. Така поведінка потребує від працівників правоохоронних органів критичної оцінки показань цих осіб, здійснення відповідних тактичних прийомів при проведенні слідчих дій, вирішення питання про звільнення обвинуваченого від сплати юридичної допомоги через малозабезпеченість. При безпосередньому спостереженні за поведінкою таких осіб, може виникнути сумнів щодо їх нормального психічного стану, а це потребує призначення психіатричної експертизи.

До типових способів сприяння розслідуванню злочину по справах про навмисне заподіяння тяжких і середньої тяжкості тілесних ушкоджень відносяться:

1. Свідчення особи, стосовно вчиненого ним діяння. Аналіз матеріалів кримінальних справ виявив, що 20% підозрюваних і обвинувачених змінюють свої показання, з них 7% змінюють показання після зустрічі з адвокатом. Вивчення взаємозв'язку фактів визнання своєї провини обвинуваченим із фактом міжособистісних стосунків його з жертвою, а також способом заподіяння тілесного ушкодження виявило такі закономірності:

  1. коли тілесне ушкодження було заподіяне із застосуванням яких-небудь засобів, то вина була визнана - 41%, визнана частково - 30%, не визнана - 29%;

  2. коли тілесне ушкодження було заподіяне без їх застосування, обвинувачені визнавали вину - 28%, визнавали вину частково - 21%, не визнавали вину - 51%;

  3. у випадку, коли потерпілий і обвинувачений знаходяться в родинних або подружніх зв’язках, вина у вчиненні злочину визнавалася - 50%, визнавалася частково - 20%, не визнавалася - 30%;

  4. у випадку, коли потерпілий і обвинувачений раніше знали один одного, обвинувачені визнавали вину - 36%, визнавали частково - 28%, не визнавали - 36%;

  5. коли обвинувачений і потерпілий не були знайомі, і конфліктна ситуація виникла випадково, обвинувачені визнавали вину - 32%, визнавали частково - 21%, не визнавали - 47%.

Дані, що зазначались вище, дозволяють зробити висновок про ступінь більшої можливості визнання обвинуваченим своєї вини у випадку, якщо обвинувачений знаходиться в родинних або подружніх стосунках із жертвою, або коли тілесне ушкодження було заподіяне із застосуванням будь-яких засобів злочину. Це необхідно враховувати при плануванні й організації розслідування злочину.

2. Добровільна видача носильних речей, що мають сліди злочину, інших речових доказів по справі.

3. Клопотання про проведення яких-небудь додаткових слідчих дій, призначення додаткової експертизи тощо. Це спосіб сприяння розслідуванню злочину, виходячи з розуміння, що встановлення істини є метою і завданням слідства. Вказівки обвинуваченого на неповноту, помилки слідства лише сприяють цьому.

4. Добровільне відшкодування збитків.

Аналіз судової і слідчої практики виявив типові способи протидії розкриттю і розслідуванню злочинів. Розглянемо їх.

1. Відмова підозрюваного, обвинуваченого давати показання. В окремих випадках підозрювані, обвинувачені дають свідчення, але відмовляються підписувати протокол допиту.

2. Приховування слідів або засобів злочину.

3. Зміна місця звичайного перебування, тобто не з’явлення за місцем роботи, проживання, дозвілля, що супроводжується відхиленням від явки в правоохоронні органи. Для цього способу характерні такі прийоми як: а) виїзд у ближнє або дальнє зарубіжжя; б) проживання в знайомих або родичів; в) перебування в закинутих житлових або підсобних приміщеннях.

Слід зазначити, що в тому випадку, якщо тілесне ушкодження заподіяне по відношенню до родича, чоловіка, знайомого, то злочинець намагається з'ясувати стан здоров'я жертви і, в основному, підтримує зв'язок із будь-ким із раніше знайомих йому осіб. Наприклад, обвинувачений Н. після вчинення злочину сімнадцять діб переховувався від органів дізнання. Завдавши тілесне ушкодження своїй матері, він добу просидів у підвалі багатоповерхового будинку, в якому мешкав, а коли настали сутінки пішов до своїх друзів, у будинок навпроти. Про стан здоров'я матері довідувався по телефону, підтримуючи зв'язок лише зі своїм молодшим братом.

4. Знищення або трансформація слідів або засобів злочину. Цей спосіб протидії зустрічається, в значній мірі, рідко, тому що, в основному, це спосіб приховування латентного злочину.

5. Знищення або пошкодження процесуальних документів носить одиничний характер, але зустрічається у практиці. Для цього злочинці користуються різноманітними прийомами. Наприклад, розривають протокол слідчої дії, з'їдають його, викидають кримінальну справу в розчинене вікно, заливають процесуальний документ чорнилом або водою, заштриховують окреме слово або фрази у протоколах. Трапляються випадки знищення або пошкодження речових доказів.

6. Висловлювання різноманітних погроз на адресу жертви злочину або близьких їй осіб, з метою примусити її забрати заяву, дати неправдиві показання, відмовитися від дачі показань, від проходження судово-медичної експертизи, від заяви цивільного позову.

7. Висловлення погрози на адресу свідків, з метою примусити їх до дачі неправдивих показань.

8. Шантажування жертви злочину (або свідків) з числа родичів висловленням наміру вчинити суїцид, заподіяти собі тілесне ушкодження. Так, наприклад, обвинувачена О., яка заподіяла тяжке тілесне ушкодження своїй матері, заявила їй, що у разі, якщо та не забере заяву з міліції, то вона покінчить життя самогубством, тому що не бажає сидіти за гратами.

9. Переконання жертви, яка є родичем або подружжям, у доцільності забрати заяву, змінити показання, мотивуючи це тим, що у випадку його (її) засудження до позбавлення волі сім'я розпадеться, матеріальне становище погіршиться тощо.

10. Надання чи обіцянка жертві або особам, які зацікавлені у стані здоров'я жертви, а також свідкам коштів або інших матеріальних вигод за умови, якщо жертва забере заяву, вони змінять свої показання або дадуть неправдиві свідчення, жертва відмовиться від проходження судово-медичної експертизи.

11. Перешкоджання проходженню в приміщення для проведення слідчої дії. Наприклад, під час бійки в барі було заподіяно тілесне ушкодження одному з відвідувачів. Охоронець бару, за розпорядженням адміністратора, закрив усі двері бару, чим перешкодив оперативно-слідчій групі провести огляд місця події.

12. Поведінка, яка дезорганізовує проведення певної слідчої дії.

13. Відмова від проходження експертизи або надання зразків для порівняльного дослідження.

14. Симуляція або аггравація обвинуваченим хвороби, з метою затягнути слідство.

15. Фальсифікація, яка на етапі постзлочинної діяльності найчастіше здійснюється у формі підміни. Наприклад, підозрюваний добровільно видає в якості засобу злочину ніж, яким тілесне ушкодження не заподіювалося, не вказавши на справжнє знаряддя злочину.

Реабілітаційна поведінка особи, яка вчинила злочин, на етапі його постзлочинної діяльності спрямована на зміну свого способу життя, поліпшення міжособистісних стосунків із жертвою злочину, працевлаштування тощо. Залишається нез`ясованим питання про те, чи є реабілітаційна поведінка глибоко усвідомленим актом, або ж вона спрямована лише на задобрювання потерпілого, на встановлення обставин, які пом'якшують відповідальність, чи на отримання формальних підстав звільнення від кримінальної відповідальності й покарання, в результаті зміни обставин, відповідно до ст. 7 КПК.

Розгляд постзлочинної діяльності в методиці розслідування злочинів про заподіяння тілесних ушкоджень має суттєве значення. Постзлочинна діяльність по-перше, може свідчити про суб'єктивну сторону злочину, викривати винного в неправді; по-друге, знання (прогнозування) можливої постзлочинної поведінки на стадії розкриття й розслідування злочину буде сприяти оптимальній організації розслідування, проведенню превентивних заходів, які стосуються постзлочинної діяльності особи, що вчинила злочин і не сприятиме слідству, уникненню несприятливих слідчих ситуацій. Встановлення і фіксація слідів (у широкому їх розумінні) постзлочинної діяльності особи може вказувати: 1) на самий факт вчинення особою злочину (наприклад, написана обвинуваченим записка, у якій він звертається до потерпілого з проханням вибачити його); 2) на осіб, які можуть бути свідками в справі (наприклад, у випадку, коли особа, після вчинення злочину розповідає про обставини заподіяння тілесного ушкодження знайомим, родичам, сусідам); 3) на мотив злочину (наприклад, обвинувачений, не змінюючи відношення до потерпілого, продовжує виражати своє неприязне ставлення до нього або заявляє, що потерпілий заслуговує набагато більше, ніж заподіяне йому тілесне ушкодження); 4) на мету злочину (наприклад, обвинувачений каже своїм сусідам: «Хотів його вбити, шкода, що мені не вдалося.»).

Слід також відзначити, що постзлочинна діяльність може бути: 1. Деліктною: а) криміналізованою – наприклад, вчинення дій, за які передбачена кримінальна відповідальність за ст. 386 КК (Перешкоджання з’явленню свідка, потерпілого, примушення їх до відмови від дачі показань, або, навпаки, дати неправдиві показання, підкуп цих осіб або погроза помстою за раніше дані показання), за ст. 343 КК (Втручання в діяльність працівника правоохоронного органу); б) адміністративної юрисдикції – наприклад, вчинення дій, за які передбачена адміністративна відповідальність за ст. 185 КУпАП (Злісна непокора законному розпорядженню або вимозі працівника міліції). 2. Неделіктною – наприклад, обман слідчого, дезорганізація проведення слідчих дій, ухилення обвинуваченого від явки до ОВС, або приховування ним місця свого фактичного проживання тощо.

Відповідно, встановлення деліктної постзлочинної діяльності потребує свого вирішення у порядку, передбаченому законодавством, а саме порушення кримінальної справи, вживання заходів, які забезпечують безпеку учасників кримінального судочинства тощо. Неделіктна постзлочинна діяльність може викликати необхідність зміни слідчої тактики, застосування складних тактичних прийомів при проведенні слідчих дій.



  1. Слідчі ситуації по справах про навмисне заподіяння тяжких і середньої тяжкості тілесних ушкоджень



Вченими-криміналістами приділяється велика увага розгляду питання про сутність слідчої ситуації та її значення в методиці розслідування злочинів. О.Н. Колесніченко дав перше теоретичне визначення слідчої ситуації й інтерпретував її як характеристику об'єктивного становища у розслідуванні злочину, обумовленого, в першу чергу (але не тільки), наявністю доказів й оперативної інформації [35.c.16].

В.П. Бахін визначив слідчу ситуацію як сукупність даних про подію злочину й обставини, які характеризують умови (обстановку) його розслідування на конкретному етапі, що обумовлюють вибір засобів і методів встановлення істини в справі [36.c.19]. Ним було відзначено, що в слідчій ситуації необхідно розрізняти її об'єктивний зміст (реальну сукупність складових елементів) і стан (досягнутий рівень) знань про цей зміст, його оцінку. Перше розвивається (змінюється) постійно, друге одержує своє конкретне вираження на визначеному етапі, коли проаналізовані накопичені відомості про елементи, що складають сформовану конкретну слідчу ситуацію. Відповідно до цього, слідча ситуація може бути визначена на різноманітних етапах розслідування – початковому, проміжному, кінцевому [36.c.22-23].

Р.С. Бєлкін, говорячи про слідчу ситуацію, відзначав її зовнішній характер стосовно процесу розслідування. Саму слідчу ситуацію він назвав характеристикою умов, у яких протікає процес розслідування [38.c.19]. Умови, сукупність яких складає слідчу ситуацію, формуються під впливом об'єктивних і суб'єктивних чинників.

Своєрідною є точка зору Н.Л. Гранат, яка запропонувала розглядати слідчу ситуацію з позиції судової психології, а саме, як слідчу задачу. Вона вважає, що об'єктивно сформована ситуація цікавить слідчого тільки тоді, коли вона сприйнята ним [39.c.36-37].

Докладно досліджував питання про слідчу ситуацію Л.Я. Драпкін. Він визначає слідчу ситуацію як уявну динамічну модель, яка відбиває інформаційно-логічний, тактико-психологічний, тактико-управлінський й організаційний стан, що склався у кримінальній справі, і характеризує сприятливий або несприятливий характер процесу розслідування [37.с.17]. На думку Л.Я. Драпкіна, суб'єктивна оцінка об'єктивної дійсності визначає зміст слідчої ситуації. Самі слідчі ситуації він класифікує на прості й складні. При цьому складні ситуації він поділяє на проблемні, конфліктні, тактичного ризику, ситуації організаційно-неупорядковані та комбіновані.

Говорячи про конфліктні слідчі ситуації, Л.Я. Драпкін відзначає, що «конфліктні ситуації виникають при проведенні окремих слідчих дій або оперативно-пошукових заходів» [40.c.34]. У такому випадку конфліктну ситуацію не можна назвати слідчою ситуацією, тому що слідча ситуація носить загальний характер слідства в цілому, а не окремих слідчих дій. Таку ситуацію буде правильним назвати ситуацією слідчої дії.

М.П. Яблоков також пропонує, щоб ті ситуації, які визначають шляхи розслідування в цілому, іменувати ситуаціями розслідування або стратегічними слідчими ситуаціями [88.c.13], таким чином визнаючи їх розходження з іншими поняттями ситуації.

М.В. Салтевський розглядає слідчу ситуацію з двох позицій. З однієї сторони слідча ситуація – об'єктивна реальність (матеріальні й ідеальні джерела), з іншого боку – пізнана суб'єктом доказування об'єктивна реальність, що існує на даний момент. Таким чином слідча ситуація в пізнавальному аспекті – це категорія, що оцінюється, а в інформаційному – сукупність матеріальних та ідеальних джерел, що виникають на конкретному етапі розслідування [3.c.87]. Порівняльний аналіз дефініцій слідчої ситуації, як вище вказаних, так й інших наукових інтерпретацій дозволяє зробити умовивід про те, що більшість вчених під слідчою ситуацією розуміють сукупність певних умов, у яких здійснюється розслідування. Принципово протилежні розходження мають місце в поглядах вчених стосовно об`єму та змісту слідчої ситуації. Дотепер дискусійними залишаються питання щодо наявності в слідчій ситуації суб'єктивних чинників, природи конфліктних ситуацій, вибору основ для класифікації слідчих ситуацій. Неприпустимо назвати будь-яку точку зору про слідчу ситуацію паралогізмом, тому що процес освоєння знань про слідчу ситуацію продовжується, а істинне знання про неї, напевно, буде визначатися різноманітними умовами місця, часу та багатьма іншими обставинами.

Обсяг поняття слідчої ситуації повинен бути обмежений предметом, який має лише процесуально-криміналістичне значення. Тобто слідча ситуація повинна мати кореляційну залежність із процесуальною особливістю слідства і напрямком слідства. Проводити персоніфікацію слідчої ситуації за індивідуальними особливостями слідчого можливо, але лише в аспекті позиції посадової особи, яка здійснює керівництво, контроль або нагляд за розслідуванням кримінальної справи. Окремі індивідуальні особливості інших учасників слідства: неповноліття, похилий вік, душевна хвороба, іноземне громадянство – можна розглядати як особливості слідства в тактичних ситуаціях. Процес розкриття і розслідування злочину періодизований, у зв'язку з чим, можливо розглядати слідчу ситуацію на різних етапах розслідування. Ті ж ситуації, які виникають у процесі проведення конкретної слідчої дії, слід відносити до тактичних ситуацій.

Слідчу ситуацію можливо розглядати як сукупність умов об'єктивного характеру, які склалися на визначеному етапі розслідування і перебувають у відносній статиці та залежності, як із процесуальними особливостями слідства, так і з криміналістичними (визначення напрямку розслідування, висування версії, організація і планування розслідування).

Аналіз кримінальних справ, анкетування й інтерв'ювання слідчих і працівників органу дізнання дозволяє виділити ряд типових слідчих ситуацій, які виникають на різних етапах розслідування:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16

Схожі:

Вимоги до рівнів шуму та вібрації
Санітарні норми допустимих рівнів шуму на робочих місцях", затверджених Міністерством охорони здоров'я срср, гр n 2411-81 "Гігієнічні...



База даних захищена авторським правом © 2017
звернутися до адміністрації

pravo.lekciya.com.ua
Головна сторінка