Пошук по сайту


А. Слідчі - Тяжкості тілесних ушкоджень

Тяжкості тілесних ушкоджень

Сторінка5/16
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16

А. Слідчі ситуації, які виникають на етапі збору основних відомостей про подію злочину після порушення кримінальної справи, умовно можна поділити на:

А. 1. Ситуації інформаційної недостатності (пошукові ситуації): А.1.1. Особа, що вчинила злочин, невідома, й інформації про неї немає; А.1.2. Невстановлена особистість потерпілого; А.1.3. Невідомі свідки злочину; А.1.4. Немає матеріальних слідів злочину, які виступають як докази його вчинення.

А. 2. Ситуації інформаційної достатності про подію (обставини) злочину: А.2.1. Особа, яка вчинила злочин відома, або є інформація про неї; А.2.2. Відома особистість потерпілого; А.2.3. Відомі свідки злочину; А.2.4. Є матеріальні сліди злочину, які виступають як докази його вчинення.

Ситуація А.1.1. (Особа, що вчинила злочин невідома, й інформації про неї немає), як правило, виникає у випадку, коли злочин мав раптовий характер, жертва злочину з особою, яка заподіяла їй тілесне ушкодження, не знайома, або ж жертва її знає, але через несвідомий стан, не може повідомити відомості про неї. Рідко зустрічаються випадки, коли жертва знає того, хто заподіяв їй тілесні ушкодження, але не бажає назвати його. Ситуація А.1.1. характерна у випадках виявлення трупа.

Ситуація А.1.2. (Невстановлена особистість потерпілого) виникає при виявленні трупа невідомої особи, або коли жертва перебуває в несвідомому чи важкому стані здоров'я і не може повідомити відомостей про себе. Такі ситуації мають кореляційний зв'язок із місцем, де була виявлена жертва. Майже завжди особистість потерпілого відома, коли труп або жива особа знаходяться в житловому приміщенні, і коли викликають швидку допомогу родичі, сусіди, сама жертва або особа, яка заподіяла тілесне ушкодження.

Ситуація А.1.3. (Не відомі свідки-очевидці злочину) виникає у випадку, коли тілесне ушкодження заподіювалося на вулиці, у місцях проведення культурно-масових заходів або відпочинку, у громадському транспорті тощо. Ситуація А.1.3. може знаходитись у співвідношенні із ситуаціями А.1.1. і А.1.2.

Ситуація А.1.4. (Немає матеріальних слідів злочину) виникає в таких випадках, коли невідоме місце вчинення злочину, що буває у співвідношенні ситуацій А.1.1., А.1.2. і А.1.3., або коли обстановка вчинення злочину змінена, або матеріальні сліди знищені, засоби злочину приховано або трансформовано. Така ситуація, в основному, виникає при розслідуванні тілесних ушкоджень середньої тяжкості.

Б. На етапі детального (всебічного) розслідування можливо виділити такі слідчі ситуації: 1. Встановлено особу, яка вчинила злочин. 2. Не встановлена особа, яка вчинила злочин. 3. Психічне або інше важке захворювання обвинуваченого перешкоджає закінченню провадження кримінальної справи. 4. Здійснюється протидія розслідуванню. Аналіз анкетних аркушів опитування слідчих і працівників органу дізнання та результати інтерв'ювання виявили, що крім вище зазначених, ними в якості слідчих ситуацій, які викликають певні складності при розслідуванні, названі ще такі: 5. Наявність групи осіб, які заподіяли тілесне ушкодження одному потерпілому. 6. Немає свідків-очевидців злочину.

Слідча ситуація, що виникає на будь-якому етапі розслідування, є вихідною інформаційною базою для вибору тактичного рішення про напрямок слідства, здійснення тактичних операцій, висування слідчих версій, вибору превентивних заходів протидії розслідуванню.

РОЗДІЛ 2

РОЗСЛІДУВАННЯ УМИСНОГО ЗАПОДІЯННЯ ТЯЖКИХ І СЕРЕДНЬОЇ ТЯЖКОСТІ ТІЛЕСНИХ УШКОДЖЕНЬ


  1. Порушення кримінальної справи про умисне заподіяння тяжких або середньої тяжкості тілесних ушкоджень



Порушення кримінальної справи є початковою стадією кримінального процесу, хоча сама ця стадія вченими-процесуалістами розглядається більш широко, й її доцільніше називати дослідчим кримінальним процесом [41]. Порушення кримінальної справи – рішення, яке виражається в процесуальній формі. Для прийняття цього рішення правоохоронні органи виконують дії, які обумовлюються правовими нормами і реальністю обставин (життєвою ситуацією), що склалися. У зв'язку з цим, буде правильним і необхідним для ефективності методики розслідування злочинів про навмисне заподіяння тілесних ушкоджень, розглянути питання про типові ситуації, які виникають на початковій стадії кримінального процесу.

На етапі виявлення ознак злочину і вирішення питання щодо порушення кримінальної справи про навмисне заподіяння тілесного ушкодження, можна виділити такі дослідчі ситуації:

  1. Існує достатньо інформації про наявність приводів і підстав для порушення кримінальної справи і немає необхідності проводити перевірку заяви або повідомлення про злочин до порушення кримінальної справи.

  2. Є приводи для порушення кримінальної справи, але немає достатніх даних, що вказують на наявність ознак злочину.

  3. Є необхідність прийняття заходів для запобігання або припинення злочину.

Якщо перша дослідча ситуація складності не викликає, то наступні ускладнюються рядом обставин, про що буде йтися розмова нижче.

Акт порушення кримінальної справи має, насамперед, значення юридичного факту, що для відповідних органів тягне за собою обов'язок старанно розслідувати злочин, викрити винних. Порушення кримінальної справи – це акт застосування права. Для того, щоб обгрунтовано прийняти рішення про початок провадження по кримінальній справі, необхідна наявність законного приводу і достатньої підстави.

Приводи і підстави до порушення кримінальної справи зазначені в статті 94 КПК. Аналіз судової і слідчої практики дозволив виявити найбільш типові приводи для порушення кримінальної справи за ознаками навмисного заподіяння тяжких і середньої тяжкості тілесних ушкоджень. Такими є: 1) письмова заява окремих громадян. Узагальнення й аналіз кримінальних справ даної категорії дозволив виявити, що за заявами окремих громадян (не потерпілих) було порушено – 5% кримінальних справ, а за заявами громадян, які надалі визнані потерпілими, – 49% кримінальних справ; 2) явка з повинною, як привід для порушення кримінальних справ про навмисне заподіяння тілесних ушкоджень склала – 7%; 3) безпосереднє виявлення органом дізнання, слідчим, прокурором або судом ознак злочину стало приводом для порушення – 39% кримінальних справ. Такий значний відсотковий показник пояснюється тим, що повідомлення про злочин, які зробили по телефону (це є домінантом у даній категорії кримінальних справ) як громадяни, так і заклади охорони здоров'я в процесуальному розумінні не є заявою або повідомленням, тому що останні повинні набути процесуальної форми – повідомлення повинні бути в письмовому вигляді, а усні заяви повинні заноситися до протоколу, який підписує заявник (ст. 95 КПК). У зв'язку з цим, повідомлення про заподіяння тілесного ушкодження, які зробили по телефону, необхідно розглядати як сигнал про злочин, що не є процесуальним приводом для порушення кримінальної справи. Такі заяви повинні бути негайно перевірені. При підтвердженні фактів, які перевірялися, приводом до порушення справи буде безпосереднє виявлення ознак злочину посадовою особою.

Особливістю для даної категорії кримінальних справ є можливість наявності одночасно декількох приводів для порушення кримінальної справи. Наприклад, перевіривши сигнал про злочин, який надійшов із лікарні, і виявивши ознаки злочину, оперуповноважений складає рапорт про безпосереднє виявлення ознак злочину. У той же час, особа, яка його вчинила, здійснює явку з повинною, а родич потерпілого заявляє про злочин. Наявність декількох приводів не ускладнює сам процес прийняття рішення про порушення (відмову) кримінальної справи. Буде юридично правильним, вказувати в постанові про порушення кримінальної справи всі наявні приводи. Треба мати на увазі і правовий наслідок такого приводу, як явка з повинною, яка відповідно до ст. 66 КК, є обставиною, котра пом'якшує покарання.

Необхідною умовою для порушення кримінальної справи є наявність достатніх даних, які вказують на ознаки злочину. Ці дані будуть підставою для порушення кримінальної справи (ч. 2 ст. 94 КПК). При їх відсутності приймається рішення про відмову в порушенні кримінальної справи (ч. 1 ст. 99 КПК).

Очевидною є обставина відсутності на стадії порушення кримінальної справи достатніх даних, які вказують на всі ознаки конкретного злочину. Специфіка завдань по встановленню ознак злочину на стадії порушення кримінальної справи про навмисне заподіяння тілесних ушкоджень обумовлена відсутністю вичерпної інформації про склад злочину. При наявності приводів для порушення кримінальної справи й існуючих неповних даних, що вказують на наявність загальних ознак злочину, не завжди зрозуміло, за ознаками якого саме злочину повинна бути порушена кримінальна справа. Це пояснюється тим, що на стадії порушення кримінальної справи за ознаками заподіяння тілесного ушкодження вбачаються лише загальні ознаки злочину: протиправність, суспільна небезпека і караність, а також окремі об'єктивні ознаки конкретної групи деліктів – тілесне ушкодження або смерть людини як наслідок ушкодження. Встановлення кваліфікуючих ознак самого тілесного ушкодження, його характеру і ступеня не завжди є можливим через непередбачуваність розвитку механізму ушкодження та патологічного процесу.

Вирішуючи питання про порушення кримінальної справи за ознаками будь-якого злочину, необхідно проводити лише попередню кваліфікацію злочину. Така обмежена за змістом кваліфікація повинна проводитися лише за об'єктом й об'єктивною стороною складу злочину. Л.М. Лобойко висловив думку, що на етапі прийняття рішення про порушення кримінальної справи як необхідний мінімум, який дозволяє прийняти рішення про порушення кримінальної справи, достатньо двох ознак, а саме: суспільна небезпека і протиправність [41.c.86].

При наявності факту заподіяння тілесного ушкодження, проводити попередню кваліфікацію злочину при порушенні кримінальної справи за об'єктивною стороною й об'єктом складно і не завжди можливо. Причини криються в такому. По-перше, по суті, єдиним способом для вбивства є заподіяння тілесного ушкодження. Тобто при вбивстві само по собі тілесне ушкодження є причиною, а смерть – наслідком. Навмисне тяжке тілесне ушкодження за багатьма ознаками подібне до замаху на вбивство. Якщо ж у результаті тілесного ушкодження настала смерть потерпілого, то у таких протиправних діях також вбачаються ознаки вбивства. Розмежування цих злочинів проводиться за суб'єктивною стороною. На момент порушення кримінальної справи вона не завжди встановлена, а, отже, попередня кваліфікація злочину за об'єктом буде ускладненою. По-друге, у зміст об'єктивної сторони злочину входять діяння, наслідки й причинний зв'язок. Стосовно до тілесних ушкоджень, діяння може бути вчинене: а) у результаті необхідної оборони (що виключає кримінальну відповідальність); б) при перевищенні меж необхідної оборони (ст. 124 КК); в) з необережності (ст. 128 КК); г) навмисно (ст. 121, 122 КК); д) у стані сильного душевного хвилювання (ст. 123 КК). Отже, така кваліфікуюча ознака злочину, як діяння, на стадії порушення кримінальної справи, не завжди може бути очевидною, і це ускладнює попередню кваліфікацію.

Не завжди просто кваліфікувати діяння за ознаками настання суспільно-небезпечних наслідків. Наслідки тілесного ушкодження, як кваліфікуючі ознаки конкретного злочину, можуть бути: а) у ряді випадків визначені лише в ході медичного дослідження; б) робити висновок про ступінь тяжкості тілесного ушкодження за окремими кваліфікуючими ознаками злочину можна лише після визначеного остаточного результату ушкодження. Наприклад, визначення ступеня втрати працездатності, поправності або непоправності знівечення обличчя, втрати органом його функції, репродуктивної спроможності; в) визначити тривалість розладу здоров'я як ознаки тілесного ушкодження середньої тяжкості, можливо лише після того, як мине три тижні з дня заподіяння тілесного ушкодження; г) ступінь тяжкості тілесного ушкодження, що спричинило душевну хворобу, визначається судово-медичним експертом після проведення психіатричної експертизи (п. 2.1.5. Правил). Таким чином, між суспільно небезпечним діянням, у ході якого було заподіяно тілесне ушкодження, та визначеним остаточним результатом цього ушкодження, що має юридичне значення, є певний проміжок часу. У період його минання може не бути кримінально-правових ознак об'єктивної сторони злочину у вигляді настання суспільно-небезпечних наслідків. Отже, порушувати кримінальну справу за ознакою об'єктивної сторони злочину (у зв’язку з наявністю суспільно-небезпечного наслідку), також не завжди можливо. У таких випадках виникає дослідча ситуація № 2, коли є приводи до порушення кримінальної справи, але немає достатніх даних, що вказують на наявність ознак злочину.

Зазначені вище обставини ускладнюють проведення навіть попередньої кваліфікації злочину при вирішенні питання про порушення кримінальної справи. Проте, «попередня кваліфікація, що підлягає перевірці й уточненню в ході слідства, визначає обсяг і напрямок розслідування на його початковому етапі» [42.c.201]. Це суттєвий факт щодо діяльності по розслідуванню будь-якого злочину.

Після висвітлення проблеми, розглянемо пропозиції щодо її вирішення.

По суті, привід до порушення кримінальної справи – це не лише джерело, з якого органи, що порушують кримінальну справу, одержують відомості про злочин, але ще й передбачена законом процесуальна передумова, яка обумовлює початок кримінально-процесуальної діяльності, а саме здійснення перевірки заяви або повідомлення про злочин. Частина 4 ст. 97 КПК дозволяє проводити перевірку заяви і повідомлення про злочин у термін не більше ніж 10 днів, шляхом відібрання пояснень від окремих громадян, посадових осіб або, витребування необхідних документів. Порядок відібрання пояснень і витребування необхідних документів законом не визначений. У цьому відношенні ч. 4 ст. 97 КПК є диспозитивною правовою нормою. Крім того, перевірка заяви про злочин може здійснюватись шляхом проведення огляду місця події (ч. 2 ст. 190 КПК), шляхом проведення оперативно-розшукової діяльності (ч. 5 ст. 97 КПК). Оскільки в дослідчій ситуації № 2 привід до порушення кримінальної справи є (це заява або повідомлення про злочин), то метою проведення перевірки є встановлення достатніх даних, що вказують на ознаки злочину, або обставин, які виключають провадження по кримінальній справі (ст. 6 КПК). На стадії порушення кримінальної справи, не обов'язково, щоб фактичні дані відображали діяння цілком і всебічно. Висновок про злочин, що мав місце, носить, звичайно, припустимий характер, а кваліфікація злочину при порушенні кримінальної справи є попередньою й умовною. У зв'язку з цим, в першу чергу, підставою до порушення кримінальної справи про навмисне заподіяння тілесного ушкодження будуть дані, які свідчать про наявність суспільно небезпечних наслідків – тілесні ушкодження, з ознаками тяжких або середньої тяжкості. На стадії порушення кримінальної справи про заподіяння тілесного ушкодження, в ряді випадків, доцільно застосовувати метод експрес-оцінки ознак тілесного ушкодження за медичними критеріями.

У деяких випадках тілесні ушкодження можуть бути явними, невідворотними за своєю природою, і не викликати сумнівів у ступені тяжкості. Такі тілесні ушкодження умовно можливо поділити на: 1) явні – тобто такі тілесні ушкодження, ступінь тяжкості яких можливо визначити без застосування спеціальних медичних знань, достатньо лише їх візуально спостерігати; 2) очевидні – тобто такі тілесні ушкодження, ступінь тяжкості яких можна визначити з використанням медичних знань вже при першій діагностиці загального стану хворого. Для їх встановлення не потрібно очікувати остаточного результату ушкодження, або минання часу, необхідного для визначення тривалості розладу здоров'я.

До явних тілесних ушкоджень можливо віднести такі, що зазначені в розробленій таблиці, яка дозволяє здійснювати експрес-оцінку ступеня тілесного ушкодження. (Таблицю див. у додатку А.) Для зіставлення і кращого з'ясування таких ознак тілесних ушкоджень як «втрата працездатності» і «розлад здоров'я» розроблена схема, яка полегшує визначення ступеня тілесного ушкодження. (Див. додаток Б.)

До очевидних тілесних ушкоджень можливо віднести ті, що є небезпечними для життя на момент заподіяння, або такі, що в клінічному плині, протягом різних проміжків часу спричиняють загрозливі для життя явища, й такі, які без надання медичної допомоги, у звичайному своєму плині, закінчуються або можуть закінчитися смертю.8 Тому, підставою до порушення кримінальної справи за ст. 121 КК можуть бути дані, які вказують на тілесні ушкодження, що є небезпечними для життя. Отримати ці дані можна при з'ясовуванні діагнозу, з яким потерпілого було доставлено у лікувальний заклад або з яким він знаходиться там. Порівняння діагнозу з п. 2.1.3. Правил дозволить установити наявність або відсутність підстав до порушення кримінальної справи за ст. 121 КК. Необхідно відзначити, що для визнання деяких ушкоджень небезпечними для життя, крім фактичної наявності самого ушкодження, повинна бути ще додаткова умова. Такою є: 1. Наявність загрозливого для життя явища (абз. «г»; «є»; «ї»; «к»; «л»; «м»; «н»; «п»; «р»; «с»; «т»; «у» п.2.1.3. Правил). 2. Тілесне ушкодження повинно супроводжуватися шоком (абз. «з»; «и»; «о»; «р» п. 2.1.3. Правил). 3. Тілесне ушкодження повинно підтверджуватися об'єктивними клінічними даними (абз. «з»; «о»; «у» п.2.1.3. Правил) або результатами лабораторних й інструментальних досліджень (абз. «о» п. 2.1.3. Правил).

Ознакою злочину про навмисне заподіяння тілесного ушкодження може бути і смерть людини, але вона повинна бути наслідком тільки заподіяних тяжких тілесних ушкоджень, за умови, що основним об'єктом злочинного посягання було тільки здоров'я людини.

Явні й очевидні ознаки тілесного ушкодження можливо встановити в ході дослідчої перевірки відносно швидко. Встановлення ж інших ознак тілесного ушкодження потребує визначеного минання часу. Особливістю дослідчої ситуації № 2 є та обставина, що стадія порушення кримінальної справи обчислюється максимальним терміном – 13 днів. У той же час, очікування остаточного результату ушкодження, в окремих випадках, може значно перевищувати 13 днів. Необхідність минання більше ніж 21 дня, потребується для визначення розладу здоров'я у випадках заподіяння тілесних ушкоджень середньої тяжкості. При наявних тілесних ушкодженнях, до того як мине 21 день, факт розладу здоров'я може бути ознакою злочину, передбаченого ст. 125 КК (легкі тілесні ушкодження). По справах про цей злочин дізнання і попереднє слідство не провадиться, а кримінальна справа порушується суддею (ч. 3 ст. 98 КПК) не інакше як за скаргою потерпілого (ст. 27 КПК). Проте, при наявності приводу до порушення кримінальної справи, і після проведення перевірки заяви або повідомлення про злочин, у ході проведення якої будуть виявлені ознаки легкого тілесного ушкодження, не припустимо відмовляти в порушенні кримінальної справи тому, що юридичні підстави до її порушення є. У подібному випадку орган дізнання, слідчий, відповідно до п. 3 ч. 2 ст. 97 КПК, повинні направити заяву або повідомлення за належністю – у суд.

Таким чином, встановлений факт заподіяння тілесного ушкодження є проявом об'єктивної сторони злочину і служить підставою до порушення кримінальної справи. Для з’ясування ступеня тілесного ушкодження, тобто ознак злочину, рекомендується:

  1. здійснювати метод експрес-оцінки ознак тілесного ушкодження, за умови, коли ушкодження явні або очевидні;

  2. відібрати у медичного працівника пояснення (ч. 3 ст. 97 КПК) у змісті якого повинно бути вказано характер ушкодження;

  3. витребувати необхідний документ (ч. 4 ст. 97 КПК), який би за своїм змістом свідчив про характер і ступінь тілесного ушкодження (довідку медичного закладу, виписку з картки хворого, оригінал чи копію “Картки виклику швидкої медичної допомоги”, виписку з “Журналу обліку осіб, які звернулися до медичної установи з тілесними ушкодженнями кримінального характеру”).

Доцільною буде також консультація з судово-медичним експертом про попереднє (доекспертне) визначення ступеня тяжкості тілесного ушкодження.

Для кваліфікації діяння як злочину проти здоров'я, а не життя треба мати відомості про суб'єктивну сторону злочину. Необхідно встановити дані, які свідчать про те, що об'єктом злочину було здоров'я, а не життя людини. Одержати такі відомості можливо: 1) у ході відібрання пояснення, при безпосередньому з'ясовуванні мотиву і мети діяння, відношення до наслідків; 2) при огляді місця події, що припустимо до порушення кримінальної справи у невідкладних випадках (ч. 2 ст. 190 КПК); 3) при одержанні даних про характер (садно, синець, рана, перелом тощо) ушкоджень та їх локалізацію; 4) встановивши спосіб злочину. Оцінка даних, що вказують на об'єкт злочину, повинна проводитися за частковою аналогією9 оцінки доказів (ст. 67 КПК), тобто за внутрішнім переконанням.

Оскільки сама методика розслідування злочинів у більшому ступені передбачає, що кримінальна справа порушена, і здійснюється її розслідування, є сенс не розглядати питання, що стосуються прийняття рішення щодо відмови у порушенні кримінальної справи. Але, слід зазначити, що неправомірна відмова в порушенні кримінальної справи, так само, як і припинення порушеної кримінальної справи є юридичною підставою на право відшкодування збитку громадянину, заподіяного незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду10.Тому аналіз і оцінка даних, які свідчать про наявність ознак злочину, повинні проводитися докладно, із належним ступенем відповідальності за юридичні наслідки прийнятого рішення. Доцільним буде також переконатися у відсутності обставин, які виключають порушення кримінальної справи (ст. 6 КПК).

Дослідча ситуація № 3 пов'язана з необхідністю вживати заходи щодо запобігання або припинення злочину. У слідчій практиці мають місце випадки, коли поряд із заявою або повідомленням про злочин, або в результаті їх перевірки надходить інформація про погрозу вбивством по відношенню до жертви або якої-небудь іншої особи, або про погрозу ушкодження чи знищення майна, обгрунтовано передбачається можливість небезпечної помсти відносно до особи, яка скоїла злочин. Маючи такі відомості прокурор, слідчий, орган дізнання або суддя, відповідно до ч. 3 ст. 97 КПК, зобов'язані прийняти всі можливі заходи, щоб запобігти злочину або припинити його. За наявності відповідних підстав, що свідчать про реальну загрозу життю та здоров’ю заявника, а також членів його родини, слід вжити необхідні заходи безпеки. При виконанні зазначеної превенції, ОВС повинні здійснювати свою діяльність на підставі правових норм КПК, базуючись на інших правових актах. Зокрема, на Законі України «Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві» [45], на Законі України «Про міліцію» [46]. Заходи запобігання або припинення злочину можуть бути як пов'язані, так і не пов'язані з фактом порушення кримінальної справи. Так, п. 27 ч. 2 ст. 10 Закону України «Про міліцію» зобов'язує кожного робітника міліції незалежно від посади, місцезнаходження і часу, у випадку звернення до нього громадян із заявою або повідомленням про події, які загрожують особистій чи суспільній безпеці, або у випадку безпосереднього виявлення їх, застосувати заходи для попередження та припинення правопорушень. У цьому випадку факт порушення кримінальної справи значення не має. Виходячи зі змісту ст. 521 та ч. 3 ст. 97 КПК, до порушення кримінальної справи заходи безпеки можуть бути застосовані до особи (її членів сім’ї та близьких родичів), яка заявила про злочин або в іншій формі брала участь у виявленні, запобіганні, припиненні і розкритті злочину або сприяла цьому. Застосування заходів безпеки до інших учасників кримінального судочинства можливо лише після порушення кримінальної справи та набуття ними процесуального статусу певного учасника процесу, тобто потерпілого, підозрюваного, свідка, захисника тощо.

Для взяття особи під захист необхідні певні умови, про які йдеться мова у ст. 521 КПК та у четвертому розділі Закону України «Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві».

Приводи і підстави для вживання заходів безпеки можуть одночасно бути приводом і підставою до порушення кримінальної справи. Наприклад, діяння можуть бути готуванням або замахом на будь-який злочин (ст. ст. 14, 15 КК), погрозою учинити вбивство (ст. 129 КК), перешкодженням явці потерпілого, свідка, спонукаючи їх до відмови від дачі показань, погрозою помсти за раніше дані показання (ст. 386 КК). По цих фактах також необхідно приймати рішення про порушення (відмову) кримінальної справи (абз. 2 ч. 2 ст. 22 Закону «Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві» та ч. 5 ст. 521 КПК).

На завершення, слід відзначити, диспозитивний характер ч. 3 ст. 97 КПК, яка дозволяє приймати всі можливі заходи, для запобігання злочину або припинення його і, ч. 2 ст. 7 Закону України «Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві», яка надає право вживати будь-які заходи безпеки, навіть не передбачені самим Законом.
2.2. Обставини, що підлягають встановленню
Успішне вирішення завдань, які виникають при розслідуванні злочинів про навмисне заподіяння тілесних ушкоджень, багато в чому визначається чітким уявленням про предмет доказування, встановлення якого, у свою чергу, є кінцевою метою розслідування.

Під предметом доказування в кримінальному процесі слід розуміти сукупність обставин, встановлення яких необхідно для здійснення кримінального судочинства. При цьому, деякі вчені вважають, що сукупність цих обставин визначена кримінально-процесуальним законом, інші розширюють об`єм поняття предмета доказування, вважаючи, що він визначається і матеріальними нормами, і конкретними обставинами справи.

У більшості тієї криміналістичної літератури, де мова йде про структуру конкретної методики розслідування злочинів, як її елементи розглядають обставини, що підлягають встановленню, а не доказуванню.

Поняття «обставини, що підлягають встановленню» за своїм змістом більш об’ємне й воно розглядається у криміналістиці як сукупність тих обставин, з'ясовування яких визначається нормами кримінального права, кримінального процесу і матеріалами конкретної кримінальної справи. Ще в 1977 році М.М. Медведєв, розмірковуючи про предмет розслідування, відзначив індивідуальність обставин досліджуваної події злочину та визначення їх самим суб'єктом розслідування [47.c.50]. Тому, у методиці не можна передбачити і перелічити весь перелік обставин, що повинні бути встановлені. Раціонально буде обмежитись лише колом типових обставин, зазначених у законі, і специфічних, встановлення яких буде сприяти процесу доказування взагалі.

Розробляючи перелік типових обставин, які підлягають встановленню при розслідуванні злочинів про навмисне заподіяння тілесних ушкоджень, необхідно відзначити ряд важливих моментів. По-перше, «гносеологічний характер процесуального доказування обумовлений тим, що по кримінальній справі виявляються і досліджуються раніше невідомі фактичні обставини події злочину по залишених слідах» [48.c.523]. Через це, «фактичні дані (зміст доказування) не можна розглядати у відриві від їх матеріальної, речової оболонки, матеріальної форми. Тільки в предметній, матеріальній формі знання можуть передаватися від однієї особи до іншої; лише опредмеченність знань дозволяє оперувати ними в ході пізнавальної діяльності» [49.c.552-553]. Будь-які фактичні дані можуть бути визнані доказами, їм буде надана кримінально-процесуальна форма, якщо вони будуть встановлені законним шляхом. По-друге, не тільки події минулого підлягають встановленню як предмет доказу, але, у деяких випадках, вони можуть відноситися до теперішнього (тобто наступати після вчинення злочину). Наприклад, відшкодування винним шкоди, щиросердне каяття тощо. По-третє, злочин визначається двостороннім характером пізнання його об'єктивної та суб'єктивної сторони. Складність встановлення суб'єктивної сторони злочину полягає в її нематеріальній природі. Найбільш важким є пізнання таких елементів суб'єктивної сторони злочину як мотив і мета. Так, якщо умисел може зовнішньо виявлятися в діяннях особи по підготуванню до вчинення злочину, визначатися низкою інших об'єктивних обставин (знаряддям злочину, характером і локалізацією поранення, способом заподіяння тілесного ушкодження), то мотив і мета злочину можуть взагалі не знайти свого вираження зовні, залишаючись лише психічною категорією11. Однак, мотив злочину є обставиною, яка підлягає доказуванню (п. 2 ч. 1 ст. 64 КПК). Суб'єктивна сторона злочину є основним фактором, що визначає відмежування вбивства від заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, внаслідок якого сталася смерть потерпілого12.У зв'язку з цим, елементи суб'єктивної сторони злочину є особливо важливими обставинами, які підлягають встановленню і доказуванню. У четверте, для встановлення самої суб'єктивної сторони злочину необхідно застосовувати комплексний підхід до пізнання обставин, які підлягають встановленню. По-п’яте, типові обставини, які підлягають встановленню по справах про заподіяння тілесних ушкоджень, визначаються не тільки нормами кримінального права і процесу, але й іншими нормативними актами. Наприклад: Правилами, Постановами Пленуму Верховного Суду України.

Щодо кримінальних справах про навмисне заподіяння тілесних ушкоджень можливо запропонувати таку класифікацію типових обставин, що підлягають встановленню:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16

Схожі:

Вимоги до рівнів шуму та вібрації
Санітарні норми допустимих рівнів шуму на робочих місцях", затверджених Міністерством охорони здоров'я срср, гр n 2411-81 "Гігієнічні...



База даних захищена авторським правом © 2017
звернутися до адміністрації

pravo.lekciya.com.ua
Головна сторінка