Пошук по сайту


А. За суб'єктом злочину - Тяжкості тілесних ушкоджень

Тяжкості тілесних ушкоджень

Сторінка7/16
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   16

А. За суб'єктом злочину:

  1. Якщо жертва злочину чоловік, то суб'єкт злочину:

а) імовірніше за все – чоловік (57%), який у більшості випадків віком молодший за жертву (65%), рідше старший (35%); із різницею у віці від 10 і більше років – 47%, рідше до 5 років – 33%, ще рідше від 5 до 10 років – 20%;

б) менш імовірно – жінка (6%), яка у більшості випадків віком молодша за жертву, - (73%), рідше старша – (27%), а різниця у віці складає: до 5 років – 47%; від 10 і більше років – 34%; від 5 до 10 років – 19%.

Якщо жертва злочину жінка, то суб'єкт злочину:

а) імовірніше за все – чоловік (30%), який у більшості випадків віком старший за жертву, – (55%), рідше молодший – (45%), а різниця у віці складає: до 5 років – 46%; від 10 і більш років – 29%; від 5 до 10 років – 25%;

б) менш імовірно – жінка (7%), яка у більшості випадків віком молодша за жертву (70%), рідше старша (30%), а різниця у віці складає від 10 і більш років – 46%; до 5 років - 26%; від 5 до 10 років – 28%.

  1. Вік злочинця:

а) імовірніше за все – від 30 до 40 років (30%), від 40 до 50 років (24%);

б) менш імовірно – від 25 до 30 років (15%), понад 50 років (14%), від 20 до 25 років (11%).

  1. Освіта злочинця:

а) імовірніше за все – повна загальна середня освіта (61 %);

б) менш імовірно – базова загальна середня освіта (24 %).

  1. Соціальна належність:

а) імовірніше за все – робітник (41%);

б) менш імовірно – службовець (11%).

  1. Рід діяльності та занять:

а) імовірніше за все – має роботу або навчається (61 %);

б) менш імовірно – без визначеного роду діяльності та занять (39%).

  1. Відомості про судимість:

а) імовірніше за все – раніше не була засуджена (54 %);

б) менш імовірно – раніше була засуджена (46 %).

  1. Родинний стан:

а) імовірніше за все – неодружений (незаміжня), розведений (розведена), вдівство (53 %);

б) менш імовірно – одружений (заміжня) (47 %).

  1. Відношення з потерпілим:

а) імовірніше за все – раніше був знайомий із потерпілим (50 %), є родичем або подружжям (28 %);

б) менш імовірніше – не знайомий із жертвою (22 %).

  1. Злочин вчинений:

а) імовірніше за все – у стані алкогольного сп'яніння (51 %);

б)менш імовірно – у тверезому стані (49 %).

10. Місце проживання:

а) імовірніше за все – житель (мешканець, якщо “бомж”) даної адміністративно територіальної одиниці (99%);

б) менш імовірно – приїжджий (1%).

Б. За кількістю виконавців:

а) імовірніше за все злочин вчинила – одна людина (94%);

б) менш імовірно – група осіб - (6 %).

При типовій слідчій ситуації А.1.2. – не встановлена особистість потерпілого, можливо висування таких типових версій:

  1. Місце проживання:

а) імовірніше за все – мешканець даної адміністративно-територіальної одиниці (99%);

б) менш імовірно – приїжджий (1%).

  1. Освіта:

а) імовірніше за все – повна загальна середня освіта (65 %);

б) менш імовірно – базова загальна середня освіта (12%); вища освіта (9%).

  1. Соціальна належність:

а) імовірніше за все – робітник (35 %);

б) менш імовірно – службовець (16 %).

  1. Рід діяльності та занять:

а) імовірніше за все – працює або навчається (58 %);

б) менш імовірно – без визначеного роду діяльності чи занять (22%).

  1. Родинний стан:

а) імовірніше за все – одружений (заміжня) (54 %);

б) менш імовірно – неодружений (незаміжня), розведений (розведена), вдівство (46%).

У слідчій ситуації А.1.3. – невідомі свідки злочину, висування типових слідчих версій про можливих свідків-очевидців в основному визначається місцем, де були заподіяні тілесні ушкодження. Тому, при висуванні версій про свідків злочину необхідно враховувати коло всіх осіб, які могли бути свідками-очевидцями. Щодо них можна висувати такі версії:

  1. Якщо тілесне ушкодження заподіяне на вулиці свідками-очевидцями можуть бути:

  • випадкові перехожі;

  • перехожі, у яких ця вулиця (ділянка місцевості) є відносно постійним маршрутом пересування до роботи або з роботи, у магазин, школу тощо, при здійсненні прогулянок, занять спортом, вигулу тварин;

  • водії приватного автотранспорту, які випадково або постійно проїжджають маршрутом, що межує з місцем злочину;

  • водії, касири, контролери та пасажири, що проїжджають поруч із місцем злочину у громадському маршрутному транспорті;

  • жителі навколишніх будинків, у яких парадний вхід, вікна (балкони, лоджії) розташовані з боку місця, де було вчинено злочин;

  • робітники та службовці різних підприємств, установ, організацій, парадний вхід, вікна (балкони) яких розташовані з боку місця, де був вчинений злочин;

  • особи з фіксованим місцем заняття підприємницькою діяльністю, з якого проглядається місце вчинення злочину (лоточники, фотографи, художники тощо);

  • особи з відносно «стабільним» місцем заняття незаконною діяльністю, з якого проглядається місце вчинення злочину (такими можуть бути особи, які займаються незаконною торгівельною діяльністю, обмінювачі валют, сутенери, проститутки, організатори азартних ігор, особи, які займаються жебракуванням тощо).

  1. Якщо тілесне ушкодження заподіяне в громадському транспорті, то свідками-очевидцями злочину можуть бути:

  • пасажири, які випадково їхали в цьому транспорті, або ті, які постійно здійснюють у ньому поїздки в відносно визначені проміжки часу. (Наприклад, поїздка у визначений час на роботу або з роботи, у дитячий садок, щоб забрати дитину тощо);

  • водії, касири і контролери.

  1. Якщо тілесне ушкодження заподіяне в поїзді, на теплоході, в салоні літака, то крім пасажирів свідками-очевидцями можуть бути: провідники, бортпровідниці, члени екіпажу.

  2. При заподіянні тілесних ушкоджень у місцях проведення відпочинку, культурно-масових заходів або громадського харчування свідками-очевидцями можуть бути: випадкові чи постійні відвідувачі, робітники, службовці, персонал, який обслуговує відвідувачів.

5. При заподіянні тілесного ушкодження в житловому приміщенні свідками-очевидцями можуть бути: родичі, інші члени сім'ї, квартиранти, знайомі чи сусіди, які зайшли у гості.

При типовій слідчій ситуації А.1.4. – немає матеріальних слідів злочину, які виступають як доказі у справі, доцільне висування таких типових версій:

  1. Особа, яка вчинила злочин, рідше свідки або жертва застосовували такі способи приховування злочину:

  • ховали засоби та сліди злочину (в основному, це здійснюється за місцем проживання, біля будинку, в місцях звичного перебування цих речей, у місцях звичайного маршруту (проходу, проїзду) цих осіб; шляхом передачі (продажу) їх як знайомим, так і незнайомим особам;

  • знищували сліди або засоби злочину;

  • трансформували сліди або засоби злочину.

  1. Місцем вчинення злочину було:

а) імовірніше за все - не те місце, де безпосередньо була виявлена жертва, або проводиться огляд місця події;

б) менш імовірно - це ж місце.

Для успішного планування і розслідування злочинів про навмисне заподіяння тілесних ушкоджень є необхідність у висуванні типових провіщувальних версій про можливу протидію слідству. Тому, при розслідуванні справ про навмисне заподіяння тілесних ушкоджень рекомендується висувати таки провіщувальні версії:

  1. Можлива зміна підозрюваним (обвинуваченим) місця свого звичайного перебування з метою ухилення від слідства.

  2. Можлива погроза на адресу потерпілого з боку підозрюваного (обвинуваченого), його родичів або знайомих, з метою примусити забрати заяву, дати неправдиві показання, відмовитися від дачі показань, проходження СМЕ, заяви цивільного позову.

  3. Можливі подібні погрози на адресу свідків, з метою примусити їх дати неправдиві показання.

  4. Можливий підкуп потерпілого або свідків – з аналогічною метою.

  5. Можливо створення перешкоди щодо проходження у приміщення для проведення слідчої дії.

  6. Можливе приховування обвинуваченим (його родичами або членами його сім'ї) свого майна, з метою уникнути накладення на нього арешту або його вилучення, що передбачено ст. 126 КПК.

Суб'єкт розслідування, використовуючи дані типових версій, повинен пам'ятати, що вони є ймовірним судженням, носять загальний характер, із властивим для них абстрагуванням від конкретного злочину. Але, дані типових версій, засновані на найбільш часто повторюваних ознаках злочинів про навмисне заподіяння тяжких і середньої тяжкості тілесних ушкоджень, тому для типових версій буде властивим і фактор імовірної закономірності.

На закінчення, слід відмітити практичне значення необхідності виведення логічних висновків із висунутих версій, на що вказував Г.В. Арцішевський. У своїй роботі він пише: «Приймаючи умовно кожну висунуту версію за істину, слідчий мислено робить висновки про обставини, які повинні або можуть мати місце в тому випадку, якщо версія, яка перевіряється, відповідає дійсності. Одночасно слідчий визначає сліди цих обставин, тобто намагається уявити собі ті залишені ними в навколишньому світі ознаки, за якими можна буде судити про наявність або відсутність обставин, які слід з’ясувати» [57.c. 68]. До сказаного можна додати, що для провіщувальної версії стосовно протидії розслідуванню логічним висновком повинно бути передбачення заходів превенції.


  1. Організація і планування розслідування


Перспективність діяльності щодо розкриття і розслідування будь-якого злочину багато в чому залежить від планування й організації. У криміналістичній літературі можна зустріти різноманітні судження вчених про поняття й зміст планування й організацію розслідування. Для з’ясування сутності цих понять, розглянемо лише загальні й основні теоретичні положення.

У 1972 році Л.П. Дубровицька сформулювала поняття планування розслідування, розглянувши його як «складний розумовий процес, що полягає у визначенні завдань слідства, шляхів і способів їх рішень відповідно до вимог закону» [58.c.3].

Р.С. Бєлкін розглянув планування як «розумову діяльність слідчого, спрямовану на побудову уявної моделі всього акту розслідування, матеріальним вираженням якого і є письмовий або графічний план розслідування» [52.c.306-307]. Він же розглянув планування як метод організації розслідування, як «організуючий початок, організаційну основу розслідування» [52.c.306].

Планування й організація розслідування, хоча і тісно пов'язані між собою, але різноманітні за змістом і функціями. Так, В.О. Коновалова відзначає: «Якщо планування розслідування являє собою процес вирішення розумових задач, то організація розслідування – процес дії, здійснення плану за допомогою власної діяльності слідчого й діяльності інших служб та окремих осіб, що виконують завдання слідчого. Організація розслідування передбачає заходи, які дозволять здійснювати діяльність стосовно розкриття й попередження злочинів» [59.c.12]. Крім того, В.О. Коновалова в зміст організації розслідування включає планування [60].

У криміналістичній літературі спостерігається дві фундаментальні (логічні) основи, які визначають зміст і мету планування. У якості цих основ вчені називають по-перше, версію і, по-друге, слідчу ситуацію. Здається, що основу планування складає слідча ситуація і версії, характерні для цієї слідчої ситуації. Планування розслідування не може обмежуватися рамками версії або слідчої ситуації. В основі планування повинні бути обставини, які підлягають доказуванню та встановленню. Так, О.М. Васильєв у зміст планування крім версії включив і визначення предмета розслідування [61.c.10]. Г.О. Воробйов також вказував на важливість при плануванні враховувати всю систему обставин, які підлягають встановленню [62.c.34].

Загальноприйнятою думкою серед вчених є та, що планування розслідування носить індивідуальний характер і є динамічним за своєю природою. Дійсно, процес планування перебуває в значній залежності від специфічних особливостей конкретного злочину. У процесі розслідування коло завдань буде розширюватися або звужуватися, самі задачі можуть спрощуватися чи ускладнюватися, внаслідок чого буде змінюватися і план діяльності по розслідуванню злочину. Вчені-криміналісти розглядали питання про можливість типізації планування розслідування. Ними аргументовано обгрунтовувалась ідея про те, що можна розробити загальні основи планування розслідування злочинів, спираючись на узагальнення досвіду розслідування, схожість окремих ознак злочинів. Проте, домінуючою серед вчених є думка про неможливість сприймати дану розробку як шаблон. О.М. Васильєв, розмірковуючи про це, відзначив: «... планування розслідування може і повинно дати слідчим лише рекомендації з приводу підходу до розслідування, визначення його завдань...» [61.c.13].

Оскільки сам процес розслідування складається з декількох етапів, то і планування можливо розглядати в аспекті етапу, на якому знаходиться слідство. Традиційно, у більшості методик розслідування злочинів розглядається лише планування початкового етапу розслідування. Для цього етапу характерною є та обставина, що організація і планування розслідування здійснюється органом дізнання, а точніше особою, яка проводить дізнання.

Кримінально-процесуальним кодексом України регламентуються загальні положення організації розслідування всіх злочинів. Організаційно-правовими основами розслідування злочинів про навмисне заподіяння тяжких і середньої тяжкості тілесних ушкоджень будуть такі положення КПК: 1. По справах про злочини, передбачені ст. ст. 121, 122 КК, обов'язкове провадження попереднього слідства (ст. 111 КПК). 2. По цій категорії кримінальних справ попереднє слідство провадиться слідчими ОВС (ч. 2 ст. 112 КПК). 3. Попереднє слідство проводять в тому районі, де скоєно злочин. Але, в окремих випадках, воно може проводитися за місцем перебування підозрюваного, обвинувачуваного або за місцем перебування більшості свідків (ст. 116 КПК). 4. При наявності ознак злочину, передбаченого ст. 122 КК, орган дізнання зобов'язаний порушити кримінальну справу і провести слідчі дії щодо встановлення особи, яка його вчинила. Після цього, у термін не більше ніж 10 днів, передати справу слідчому, склавши про це постанову, яка затверджується прокурором (ч. 1 ст. 104, ст. ст. 108, 109 КПК). 5. При наявності ознак злочину, передбаченого ст. 121 КК, орган дізнання зобов'язаний порушити кримінальну справу, у термін не більше ніж 10 днів виконати невідкладні слідчі дії і через прокурора передати справу слідчому (ч. 2 ст. 104 КПК), навіть якщо не встановлена особа, яка вчинила цей злочин. 6. Якщо в справі про тяжкий злочин, що була передана слідчому, не встановлена особа, яка його вчинила, орган дізнання продовжує виконувати оперативно-пошукові дії, і повідомляє слідчого про їх результати (ч. 3 ст. 104 КПК). Після прийняття слідчим справи до свого провадження орган дізнання зобов'язаний виконувати доручення слідчого щодо проведення слідчих і розшукових дій (ч. 4 ст. 104 КПК).

У якості правових основ організації розслідування злочинів слід також розглядати: 1) «Положення про основи організації розкриття злочинів ОВС»13. У 6-му розділі вищезгаданого Положення викладається загальна тактика розкриття злочинів а у 2-му розділі викладаються основні завдання і функції служб ОВС щодо розкриття злочинів; 2) «Інструкцію з організації діяльності органів досудового слідства в системі МВС України та взаємодії їх з іншими структурними підрозділами ОВС України у розкритті та розслідуванні злочинів»14. У 6-му розділі, зазначеної інструкції, визначені завдання, принципи, форми і способи взаємодії слідчих підрозділів з органом дізнання.

У зв'язку з цим, немає необхідності розглядати в даній методиці загальні питання, які стосуються організації розслідування та взаємодії слідчого з органом дізнання. Проте, здається, що є сенс розглянути конкретні, специфічні і важливі питання організації та планування розслідування злочинів про навмисне заподіяння тілесних ушкоджень.

Успіх розслідування будь-якого злочину багато в чому залежить від діяльності на початковому етапі. Поняття початкового етапу розслідування є умовним і абстрагується від процесу всього розслідування з науково-пізнавальною метою. Вчені-криміналісти цей етап розглядають у рамках діяльності щодо встановлення ознак злочину, виявлення та фіксації слідів злочину, встановлення особи, яка його вчинила. На доцільність і необхідність здійснення поетапного планування розслідування, з урахуванням особливостей слідчої ситуації, звертали свою увагу Р.С. Бєлкін [52.c.311], І.М. Лузгін [58. c.32], В.І. Гаєнко [63.c.90].

Проте, не заперечуючи правоту вище вказаних авторів, слід зазначити, що є ряд типових початкових слідчих дій, які можна назвати загальними, тому що їх проведення є необхідним в усіх випадках розслідування. До них можна віднести:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   16

Схожі:

Вимоги до рівнів шуму та вібрації
Санітарні норми допустимих рівнів шуму на робочих місцях", затверджених Міністерством охорони здоров'я срср, гр n 2411-81 "Гігієнічні...



База даних захищена авторським правом © 2017
звернутися до адміністрації

pravo.lekciya.com.ua
Головна сторінка